Розділ 3

— Охолоджувач не впорається. Продукт буде теплим.

— Не зашкодить. Ніч холодна.

Теплий самогон різко стимулював бесіду. Любисток, Золтан і Перціфаль зарум’янилися, голоси їхні змінилися ще більше — у випадку поета й гнома можна було вже говорити про легке белькотіння. Зголоднівши, товариство жувало холодну конину й гризло знайдені у хаті корені хрону, роняючи сльози, бо хрін був настільки ж міцним, як і самогон. Але додавав вогню дискусії.

Регіс раптом проявив здивування, коли виявилося, що фінальною метою подорожі не є анклав масиву Магакам, одвічна й безпечна резиденція ґномів. Золтан, який став іще говіркіший, аніж Любисток, заявив, що до Магакаму він не повернеться ні за яких умов, і дав волю своєму незадоволенню стосовно пануючих там порядків, особливо політики й абсолютної влади старости Магакаму й усіх ґномських кланів, Брувера Гоґа.

— Старий гриб! — кричав він і плюнув у жерло печі. — Глянеш і не знаєш, живий чи опудало. Майже не рухається, і добре, бо пердить при кожному русі. Неможливо зрозуміти, що він говорить, бо борода з вусами у нього склеїлися засохлим борщем. Але усім управляє, всім і всіма, всі мусять танцювати, коли він заграє…

— Однак важко сказати, що політика старости Гоґа погана, — втрутився Регіс. — Це дякуючи його рішучим діям ґноми від’єдналися від ельфів і вже не б’ються разом зі скойа’таелями. А дякуючи цьому припинилися погроми і не дійшло до карної експедиції на Магакам. Поступливість у взаєминах із людьми дає хороший врожай.

— Та хрін там, — Золтан вихлебтав мензурку. — У справі білок старому грибу не йшлося про жодну надійність, лише про те, що забагато молодих кидало роботу у копальнях і кузнях, приєднувалося до ельфів, аби у командо отримати свободу та трохи чоловічих пригод. Коли те явище виросло до розмірів проблеми, Брувер Гоґ узяв молокососів у жорсткі кліщі. В жопі він мав убитих білками людей і хєр клав на репресії, що через те могли впасти на ґномів, у тому числі й на ваші славетні погроми. Щодо тих останніх, йому до них і діла не було, бо ґномів, які осіли у містах, уважає він відщепенцями. Що ж до загроз карних експедицій на Магакам, то ви мене не смішіть, мої милі. Ніякої загрози не було й немає, бо жоден із королів не насмілиться торкнутися Магакаму хоча б пальцем. Скажу вам більше: навіть нільфгардці, якби вдалося їм заволодіти навколишньою рівниною, Магакаму торкнутися не наважаться. Знаєте чому? Я вам скажу: Магакам то сталь. І неабияка. Там є вугілля, там є магнетитові руди, незчисленні поклади. Всюди в інших місцях — один мотлох.

— І техніка є у Магакамі, — втрутився Перціфаль Шуттенбах. — Гутництво та металургія! Великі печі, не якісь там засрані горни. Водяні та парові молоти…

— Тримай, Перціфалю, ковтни собі, — Золтан подав гному знову наповнену посудину. — Бо ти нас занудиш тією технікою до смерті. Про техніку всі знають. Але не всі знають, що Магакам сталь експортує. До королівств, але й до Нільфгарду також. А якщо нас хто хоча б пальцем торкнеться, ми знищимо майстерні й заллємо копальні. І тоді — бийтеся, люди, дубовими палицями, кременями та віслючими щелепами.

— Наче ти такий затятий щодо Брувера Гоґа і порядків у Магакамі, — зауважив відьмак, — і раптом починаєш говорити «ми».

— А й вірно, — запально підтвердив ґном. — Адже є щось таке, як солідарність, ні? Признаюся, що трохи і мене гордість розпирає, що ми мудріші за пихатих ельфів. Ви ж не заперечуватимете? Ельфи пару сотень років удавали, що вас, людей, узагалі немає. У небо дивилися, квіточки нюхали, а при вигляді людини відвертали накрашені очки. А коли виявилося, що це нічого не дає, раптом отямилися і схопилися за зброю. Вирішили вбивати й дати вбити себе. А ми, ґноми? Ми пристосувалися. Ні, не дали ми себе підкорити, нехай вам те не мариться. То ми собі вас підкорили. Економічно.

— Правду кажучи, — відгукнувся Регіс, — вам було легше пристосуватися, аніж ельфам. Ельфів інтегрує земля, територія. Вас інтегрує клан. Де клан, там вітчизна. Якби навіть якийсь особливо короткозорий король напав на Магакам, ви заллєте копальні й без жалю підете кудись іще. В інші, віддалені гори. Та хоч би й до людських міст.

— Та й вірно! У ваших містах можна цілком файно жити.

— Навіть у гетто? — Любисток перевів подих після ковтка дистиляту.

— А що поганого у гетто? Волію мешкати серед своїх. Навіщо мені інтеграція?

— Аби ви нас до цехів допустили, — Перціфаль витер ніс рукавом.

— Урешті-решт, кудись — та допустять, — із переконанням сказав ґном. — А ні — то будемо партачити чи закладемо нові цехи, а там нехай вирішує здорова конкуренція.

— А втім, у Магакамі безпечніше, ніж у містах, — зауважив Регіс. — Міста можуть у будь-яку мить піти за димом. Розумніше було б перечекати війну у горах.

— Кому воля, той нехай туди йде, — Золтан черпнув з цеберка. — Мені миліша свобода, а у Магакамі її не отримаєш. Не уявляєте собі, як виглядає влада старого. Він останнім часом узявся за регуляцію справ, так би мовити, суспільних. Наприклад: чи вільно носити підтяжки, чи ні. Їсти коропа відразу чи чекати, поки холодець захолоне. Чи гра на окарині відповідає нашим багатовічним ґномським традиціям, чи ж то згубний вплив гнилої і декадентської культури людей. Через скільки років роботи можна скласти клопотання про виділення постійної дружини. Якою рукою підтиратися. На якій відстані від копалин дозволено свистіти. І тому подібні справи із життєво важливим значенням. Ні, хлопці, я не повернуся під гору Карбон. Не маю бажання провести життя у копальні. Сорок років унизу, якщо раніше не пердне метан. Але ми вже маємо інші плани, вірно, Перціфалю? Ми вже собі забезпечили майбутнє…

— Майбутнє, майбутнє… — гном випив мензурку, вишмаркався і глянув на товариша вже трохи затуманеним оком. — Не кажемо «гоп», Золтане. Бо нас ще можуть схопити, і тоді наше майбутнє — то мотузка… Або Дракенборг.