Розділ 7

— Тоді відповідайте, раз королева запитує! Бачте ж, вона поранена в уста, важко їй мовити!

— Перефтань, Одо.

Фіолетовий уклонився, потім глянув на Ґеральта.

— Ваше ім’я?

Та нехай там, подумалося йому. Досить з мене того всього. Не стану брехати.

— Ґеральт.

— Ґеральт звідки?

— Нізвідки.

— Не пафований? — Мева знову оздобила пісок під ногами червоними розбризками слини, змішаної із кров’ю.

— Вибачте? Ні-ні. Не пасований. Ваша королівська величносте.

Мева витягнула меч.

— На коліно.

Він послухався, надалі не в силах повірити у те, що діється. Надалі думав про Мільву й дорогу, яку обрав для неї, злякавшись трясовин Їзгіту.

Королева повернулася до Фіолетового.

— Ти фкавеш формулу. Я не маю фубів.

— За безприкладну мужність у бою за слушну справу, — розпочав із пафосом Фіолетовий, — за явний доказ цноти, гонору й вірності Короні, я, Мева, з ласки богів королева Лирії і Рівії, силою моєю, правом і привілеєм пасую тебе на рицаря. Служи вірно. Знеси той удар, але більше ні одного.

Ґеральт відчув на плечі удар клинком. Глянув у світло-зелені очі королеви. Мева сплюнула густою червінню, приклала хусточку до обличчя, підморгнула до нього з-за мережив.

Фіолетовий підійшов до монархині, зашепотів. Відьмак почув слова: «прізвисько», «рівійські раути», «штандарт» і «честь».

— Флуфно, — кивнула Мева. Говорила все виразніше, перемагаючи біль, впихала язика у щербу від вибитих зубів. — Ти тримав міст разом із вояками з Рівії, мужній Ґеральте нізвідки. Так воно вже вийфло, ха-ха. Ну, а мені вийфло надати тобі за те прізвисько? Ґеральт із Рівії. Ха-ха.

— Схиліться, пане рицарю, — прошипів Фіолетовий.