Розділ 7

— А ви думали, — вампір спокійно показав їм чорноперу стрілу, — що можна мені заподіяти кривду будь-яким патиком?

Не було часу дивуватися. Пором знову крутився у нурті й ішов за течією. Але на повороті річки знову з’явився пляж, піщана латка й мілина, а на березі зробилося чорно від нільфгардців. Деякі в’їжджали у річку й готували луки. Всі, не виключаючи Любистка, кинулися до жердин. Скоро ті перестали діставати до дна, течія винесла пором на плесо.

— Добре, — сапнула Мільва, кидаючи жердину. — Зара’ вони вже нас не дістануть…

— Один дістався до мілини! — указав Любисток. — Готує лук до пострілу! Ховаймося!

— Нє вцілить, — холодно оцінила Мільва.

Стріла плюснула у воду у двох сажнях від носу порому.

— Знову напинає! — крикнув трубадур, виглядаючи з-за борту. — Увага!

— Нє вцілить, — повторила Мільва, поправляючи наруч на лівому зап’ястку. — Лук добрий має, алє лучник з нього, як з козлиної сраки валторна. Гарячкує. Після пострілу дригається і трясеться, наче баба, якій слимак межі півжопки вліз. Тримайте коней, аби мене який нє вдарив.

Цього разу нільфгардець узяв зависоко, й стріла свиснула над поромом. Мільва підняла лук, стала на розставлених ногах, швидко натягнула тятиву до щоки й делікатно відпустила її, навіть на волос не змінюючи пози. Нільфгардець шубовтнув у воду, наче блискавкою ударений, поплив за течією. Чорний плащ його надувався, наче пузир.

— Отак воно робиться, — Мільва опустила лук. — Тіко йому пізно вже до науки.

— Інші за нами чвалують, — Кагір вказав на правий берег. — І поручитися можу, що не полишуть погоні. Не після того, як Мільва застрелила офіцера. Річка в’ється, на наступному повороті течія знову приб’є нас під їхній берег. Вони про те знають — і стануть чекати…

— Поки що у нас інша халепа, — простогнав перевізник, підводячись з колін і залишаючи вбитого помічника. — Нас зара’ пхає прямісінько до лівого берегу… Боги, між двох ми вогнів… А все те через вас, вельможні! На ваші голови та кров впаде…

— Пельку стули й берися за жердину!

На лівому, пласкому, зараз уже ближчому березі клубилися кінні, ідентифіковані Любистком як лирійські партизани. Кричали вони, розмахували руками. Ґеральт помітив між ними вершника на білому коні. Не був упевненим, але здалося йому, що вершник — жінка. Світловолоса жінка в обладунку, але без шолома.

— Що вони кричать? — прислухався Любисток. — Щось про королеву, чи що?

Крики на лівому березі посилилися. Виразно чути було дзенькіт заліза.

— То битва, — коротко оцінив Кагір. — Гляньте. З лісу виїжджають імперські. Нордлінги від них тікали. А зараз вони — у пастці.

— Виходом з тієї пастки, — Ґеральт сплюнув у воду, — був пором. Хотіли, здається, зберегти хоча б свою королеву й старшину, перевізши їх поромом на інший берег. А ми той пором украли. Ой, не люблять нас вони тепер. Ой, не люблять…

— А мали б, — сказав Любисток. — Пором би нікого не врятував, а доставив би прямо у лапи нільфгардців на правому березі. Ми також уникаємо правого берега. Із лирійцями хоча б у перемовини можна вступити, а от Чорні нас без милості заб’ють…

— Несе нас усе швидше, — оцінила Мільва, також спльовуючи у воду й придивляючись, як течія відносить слину. — І серединою плеса. Можуть нас вони у жопу поцілувати, хош одні, хош інші. Повороти тут лагідні, береги рівні й усі в очереті. Пливемо ми униз Яруги, нє дістануть нас. Скоро їм набридне.