Розділ 7

Ґеральт склав пальці й ударив у палаючий стос Знаком Аард. Не розраховував на великий ефект, бо вже тижні як був позбавлений своїх відьмацьких елексирів. Але ефект був. Стос вибухнув і розсипався, сіючи іскрами.

— За мною! — крикнув Ґеральт, тнучи у скроню нільфгардця, що ліз на барикаду. — За мною! Крізь вогонь!

І вони пішли, розкидаючи списами все ще палаючу купу, кидаючи у нільфгардських коней жаром, підхопленим голими руками. Хрещення вогнем, подумав відьмак, наче шалений рубаючи й парируючи удари. Я мав пройти крізь вогонь для Цірі. А йду крізь вогонь у битві, яка аж ніяк мене не стосується. Якої я взагалі не розумію. Вогонь, який мав мене очистити, просто палить мені волосся і обличчя.

Кров, якою був він забризканий, сичала й випаровувалася.

— Уперед! Ломи! Кагір! До мене!

— Ґеральте! — Кагір змів з сідла чергового нільфгардця. — На міст! Пробивайся із людьми на міст! Згуртуємо ряди…

Не доказав, бо у галопі налетів на нього вершник у чорному нагруднику, без шолома, із розвіяним скривавленим волоссям. Кагір парирував удар довгого меча, але звалився з коня, що присів на задні ноги. Нільфгардець нахилився, аби прибити його до землі. Але не зробив того, стримав удар. На наплічнику його блищав сріблястий скорпіон.

— Кагір! — крикнув здивовано. — Кагір еп Келлах!

— Мортейсене… — у голосі Кагіра, який лежав на землі, не було здивування.

Ґномський найманець, що пробігав обік Ґеральта, — в осмаленій і підпаленій яці із червоним раутом, — не гаяв часу на дивування хоч чимось. З розмаху увіткнув рогатину у живіт нільфгардцю, пхнув держак, звалив його з сідла. Другий підскочив, наступив на чорний нагрудник поваленого важезним чоботом, всадив наконечник списа просто у горло. Нільфгардець захарчав, плюнув кров’ю і зорав пісок острогами.

У ту саму мить відьмак отримав у хрестець чимось дуже важким і дуже твердим. Коліна під ним підігнулися. Він упав, чуючи гучний тріумфальний рик. Бачив, як вершники у чорному летять до лісу. Відчував, як міст гудить під копитами кінноти з лівого берегу — та несла штандарт із орлом, оточеним червоними раутами.

І так ото скінчилася для Ґеральта велика битва за міст на Ярузі, битва, якій пізніші хроніки, зрозуміло, не присвятили навіть найменшого спогаду.

***

— Не турбуйтеся, вельможний пане, — сказав фельдшер, обстукуючи й обмацуючи спину відьмака. — Міст знесено. Нам не загрожує погоня з того берега. Ваші друзі й жіночка також у безпеці. То дружина ваша?

— Ні.

— Ах, а я вже думав… Страшенно оте, пане, коли війна вагітних дівчат кривдить.

— Мовчи, ані слова про те. Що то за хоругви?

— Не знаєте, за кого билися? Дивина, дивина… То армія Лирії. Бачте, лирійський орел чорний і рівійські раути червоні. Ну, готово. Просто забиття. Криж буде трохи боліти, але то нічого. Вилікуєтеся.

— Дякую.

— То мені вам дякувати. Якби ви міст не втримали, Нільфгард би нас на цьому березі під корінь вирізав би, до річки приперши. Не зуміли б ми піти від переслідування… Королеву ви врятували! Ну, бувайте, пане. Йду, інші поранені допомоги виглядають.