Розділ 5

— Хрін там, — сказав бард, на здивування відьмака спокійно й цілком розсудливо. — Хрін там, хрін там, хрін там. Не стався до мене, наче до дитини. По-перше, з метою пропаганди завжди краще два трупи, ніж один. По-друге, не залишають у живих свідка звичайної помсти. Ні, брате, висітимемо удвох.

— Припини, Любистку. Лежи тихо й придумуй фокуси.

— Які, зараза, фокуси?

— Будь-які.

Балаканина поета перешкоджала відьмакові зібратися на думці, а він інтенсивно думав. Кожної миті очікував, що до дров’яного сараю увірвуться люди з темерійської військової розвідки, які безумовно були у корпусі Віссегерда. Розвідка напевне мала б бажання розпитати його про різні подробиці, пов’язані із подіями у Ґарштанзі на острові Танедд. Ґеральт майже ніяких подробиць не знав, але розумів, що раніше, ніж агенти у те повірять, він уже буде дуже й дуже хворим. Уся надія його крилася у тому, що засліплений бажанням помсти Віссегерд не розголосить про його арешт. Розвідка могла захотіти вирвати бранців з кігтів розлюченого маршала, аби забрати їх до штаб-квартири. Вірніше, забрати до штаб-квартири те, що від бранців залишиться після перших допитів.

Тимчасом поет вигадав фокус.

— Ґеральте! Удаймо, що ми знаємо щось важливе. Що ми насправді шпигуни або щось таке. Тоді…

— Змилуйся, Любистку!

— Ми можемо спробувати підкупити стражу. У мене є приховані гроші. Дублони, вшиті у підкладку чобіт. На чорну годину… Крикнемо варту…

— А вони відберуть у тебе усе і ще відлупцюють.

Поет неохоче забуркотів, але замовк. З майдану до них доносилися крики, тупіт коней і, що найгірше, запах жовнірської горохової юшки, за миску якої у ту мить Ґеральт віддав би усі стерляді та трюфелі світу. Вартові, які стояли під дров’яним сараєм, ліниво гомоніли, реготали, час від часу протягло відкашлюючись і спльовуючи. Вартові були професійними солдатами, це ставало зрозумілим з їхнього дивовижного вміння розумітися за допомогою фраз, що складалися виключно із займенників і мерзотної лайки.

— Ґеральте?

— Що?

— Цікаво, що стало із Мільвою… Із Золтаном, Перціфалем, Регісом… Ти їх не бачив?

— Ні. Аж ніяк не виключаю, що під час сутички їх зарубали або стоптали кіньми. Там, у таборі, труп на трупі лежав.

— Не вірю, — заявив Любисток твердо і з надією в голосі. — Не вірю, що такі спритнярі, як Золтан і Перціфаль… Або Мільва…

— Перестань на те сподіватися. Навіть якщо вони вижили, то нам не допоможуть.

— Чому?

— З трьох причин. По-перше, мають вони власні клопоти. По-друге, ми лежимо зв’язані у сараї, що стоїть посеред обозу кількатисячного корпусу.

— А третя причина? Ти говорив про три.