Розділ 5

Вартові спали у мальовничих позах, похропуючи й поплямкуючи. Жоден навіть не здригнувся, коли Ґеральт і Любисток вислизали через причинені двері. Жоден не відреагував, коли відьмак безцеремонно стягнув з двох товсті домоткані плащі.

— Це не звичайний сон, — прошепотів Любисток.

— Авжеж, — Ґеральт прихований у темряві під стіною дров’яного сараю, роздивлявся майдан.

— Розумію, — зітхнув поет. — Регіс — чародій?

— Ні. Він не чародій.

— Він витягнув з жару підкову. Приспав стражників…

— Перестань плескати язиком і зосередься. Ми ще не на волі. Загорнися у плащ, і рушаймо на майдан. Якщо хтось нас затримає, удаємо солдатів.

— Добре. У разі чого я скажу…

— Ми вдаємо дурнуватих солдатів. Ходімо.

Вони перетнули майдан, тримаючись подалі від жовнірів, які зібралися біля палаючих мазниць і бівачних вогнищ. По майдану туди-сюди ходили люди, тож іще двійко не кидалися у вічі. Вони не збудили нічиїх підозр, ніхто їх не кликав і не затримав. Швидко й без клопоту вони вийшли за палісад.

Усе йшло аж занадто гладко. Ґеральт став неспокійним, бо ж інстинктивно відчував загрозу, а відчуття це, мірою того як вони відходили від центру табору, зростало, замість того щоб зменшуватися. Він повторював собі, що у тому немає нічого дивного — посеред неспокійного навіть уночі угруповання уваги вони не привертали, й загальна тривога загрожувала їм, лише якби хтось зауважив приспаних вартових біля дверей сараю. Але тепер вони наближалися до периметру, на якому вартові мали залишатися пильними. Те, що йшли вони від табору, не допомогло б їм. Відьмак пам’ятав про пошесть дезертирства, що ширилася корпусом Віссегерда, і був упевнений, що стражники мали наказ пильнувати й тих, хто хотів би табір полишити.

Місяць давав достатньо світла, аби Любисток не йшов навпомацки. Відьмак же у такому світлі бачив настільки ж добре, як і вдень, дякуючи чому їм вдалося оминути два пікети й перечекати у кущах проїзд кінного патруля. Попереду мали вони темний вільшаник, що, здавалося, лежав уже за кільцем постів. Усе йшло гладко. Аж занадто гладко.

Підвело їх незнання військових звичаїв.

Низька й темна купа вільхи манила, бо давала укриття. Але здавен бувалі вояки, коли доводилося їм нести вартову службу, засідали у кущах, бо звідти ті, що саме не спали, могли бачити як неприятеля, так і власних упертих офіцерів, коли тим останнім забажалося б навідатися із несподіваним контролем.

Ледь Ґеральт і Любисток підійшли до вільшаника, як виросли перед ними фігури. Й вістря списів.

— Пароль?

— Цінтра! — випалив без вагання Любисток.

Солдати хором зареготали.

— Йой, люди-люди, — сказав один. — Ані в гріш фантазії. Ні, щоби хоча б один щось оригінальне видумав. Ніц, тільки «Цінтра». За домом затужили, га? Добре. Ставка та само, що й учора.

Любисток відчутно заскреготів зубами. Ґеральт оцінив ситуацію і шанси. Оцінка виходила дуже недобра.