Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

Ведучи своє плем’я до річки в непевних світанкових променях, Задивлений на Місяць нерішуче затримався на знайомому місці. Він відчував: тут чогось бракує, але не міг згадати, чого саме.

Зрештою Задивлений на Місяць не став над цим надто замислюватися, зараз його голова була заклопотана важливішими справами.

Немов грім і блискавиця, неначе хмари й буря, кристал відлетів так само таємниче, як і з’явився. Він зник у минулому, що для австралопітеків не існувало, тож Задивлений на Місяць більше ніколи про нього не згадував.

Ні плем’я, ані їхній ватажок ніколи не дізнаються, що цей кристал зробив для них. Прямуючи до струмка, вони лише на хвильку зупинилися на тому місці, де він колись стояв, самі не знаючи чому.

На іншому боці струмка, на своїй досі незайманій і безпечній території, Інші перші вгледіли Задивленого на Місяць і з десяток самців його племені, чиї силуети чітко вимальовувалися на тлі світанку. Вони зчинили свій звичний галас, але цього разу їм не відповідали.

Упевнено й цілеспрямовано і — мовчки — Задивлений на Місяць і його побратими спускалися на нижчий пагорб, щоб обійти річку. Коли вони наблизились, Інші раптом замовкли, їхній ритуальний гнів ущух і змінився на тваринний жах.

Вони збагнули: щось сталося, ця зустріч відрізняється від усіх попередніх. Камінні ломаки та примітивні кинджали в руках членів племені Задивленого на Місяць не дуже їх стривожили, бо вони просто не розуміли їхнього призначення. Інші лише відчували, що тепер їхні супротивники налаштовані як ніколи рішуче і це якимось чином їм загрожує.

Процесія зупинилася на краю води, і ця зупинка підбадьорила Інших. Під проводом Одновухого вони знову розпочали свою бойову пісеньку. Галас тривав лише кілька секунд — аж доки передчуття справжньої загрози змусило їх замовкнути.

Задивлений на Місяць підніс руки високо в повітря, демонструючи ношу, яку доти закривали тіла його одноплеменців, — велику гілку, на яку насаджено скривавлену голову леопарда. Пащу хижака відкрили за допомогою палиці, і величезні ікла примарно поблискували в першому промінні сонця.

Більшість Інших заціпеніли зі страху, тож не могли бодай поворухнутись, але деякі з них почали повільно, спотикаючись, відступати. Саме такого знаку й потребував Задивлений на Місяць. Досі підносячи догори свій трофей, він узявся перетинати струмок. Після секундної затримки його підлеглі захлюпотіли слідом.

Коли Задивлений на Місяць досягнув іншого берега, Одновухий досі стояв на своїй території. Можливо, він був надто хоробрий чи занадто дурний, щоб тікати, можливо, він усе ще не міг повірити, що це відбувається насправді.

Боягуз або герой — хіба не однаково, коли смерть шкіриться до тебе своїм жахливим вищиром?

Інші поховалися в кущі, здійнявши вереск від переляку, але вони повернуться й скоро забудуть про свого втраченого зверхника.

Кілька секунд Задивлений на Місяць нерішуче стояв над своєю новою здобиччю, намагаючись усвідомити той дивний факт, що мертвий леопард теж може вбивати. Тепер він став володарем світу й не знав до пуття, що робити далі.

Проте він щось вигадає.

Розділ 6

Поява людини

Нова тварина з’явилася на планеті Земля, неквапно поширюючись світом із серця Африки. Вона була аж така рідкісна, що під час побіжного огляду її навіть важко було помітити серед мільйонів істот, якими кишіла земля й вода. Ніхто не міг гарантувати, що ця істота зможе процвітати чи хоча б вижити в цьому світі, де набагато могутніші тварини зникали; її доля досі залишалася невизначеною. За сто тисяч років відтоді, як кристал зійшов на Африку, людиноподібні не вигадали нічого нового. Проте вони почали змінюватись і покращувати свої вміння, неприступні іншим тваринам. Кістяні ломаки збільшували досяжність їхніх рук і силу удару, австралопітеки вже не були безпорадними проти хижаків, з якими мали конкурувати за їжу. Менших м’ясоїдних вони могли відігнати від їхньої власної здобичі, більших — налякати й змусити відступити.

Їхні масивні зуби стали менші, оскільки для людиноподібних вони вже не мали такого значення. Каменями з гострими кутами вони могли послуговуватися, щоб викопувати корінці чи розрізати тверду плоть і волокна. Тож австралопітеки почали використовувати їх, і це мало неймовірні наслідки. Людиноподібні більше не стикалися з неодмінним голодуванням, коли їхні зуби руйнувалися чи випадали, навіть найгрубіші знаряддя могли додати їм багато років життя. Коли зменшились їхні ікла, почала змінюватися й форма обличчя: зникла тваринна морда, масивні щелепи стали тоншими, рот уже був здатен вимовляти тонші звуки. Мова ще досі на мільйон років попереду, але вже зроблено перші кроки до неї.

А потім світ почав змінюватися. На чотирьох великих хвилях, гребені яких припадали на кожні дві тисячі років, Льодовикові періоди охоплювали землю, залишаючи на ній свої сліди. Далі від тропіків льодовики вбили всіх, хто зарано покинув свою прабатьківщину, і скрізь, де повіяло холодом, були види, які не змогли пристосуватися до нових умов.