Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

У всьому іншому їхня щоденна рутина не зазнала жодних змін: плем’я зібрало досить їжі, щоб прожити до наступного дня й ніхто не помер.

Того вечора кристал знову чекав на них, оточений розпульсованою аурою світла та звуку. Цього разу програма була вигадливішою й трохи відрізнялася від учорашньої.

Деяких представників племені кристал повністю ігнорував, зосередивши увагу на найбільш перспективних особинах. Задивлений на Місяць потрапив до їх числа, він іще раз відчув допитливого випробувача, що намагався пізнати невикористаний потенціал його мозку. Потім почалися видіння.

Ці видіння могли народжуватися в кристалі чи, можливо, у його мозку. У будь-якому разі, для Задивленого на Місяць вони були цілком реальні. Якимось чином звичний автоматичний імпульс виганяти чужаків зі своєї території був приспаний.

Він побачив мирну сім’ю австралопітеків, вона лише в одному відрізнялася від тих, які він зазвичай спостерігав: самець, самка й двійко дітей, що таємничим чином постали перед ним, були ситі та вгодовані, з гладким блискучим хутром. Такого достатку Задивлений на Місяць не міг навіть уявити.

Несвідомо він відчув свої ребра, що випиналися з тіла, а натомість ребра тих істот покривав лій. Вони відпочивали біля входу до своєї печери, час від часу ліниво перевертаючись на осонні, явно перебуваючи в мирі з цілим світом. Час від часу самець голосно відригував, напевно, наївшись досхочу.

Більше нічого не відбулось, і після п’яти хвилин видіння раптом зникло. Кристал перетворився на мерехтливий екран у темряві; Задивлений на Місяць потермосив себе, немов прокидаючись зі сну, заледве розуміючи, де він є, і повів своє плем’я назад до печер.

Він не мав свідомих спогадів про те, що бачив тієї ночі. Коли замислений австралопітек сів біля входу до свого лігва, його вуха вловлювали звуки світу довкола нього, а в серці прокидався невиразний біль від нової потужної емоції. Це було невиразне й розпливчасте почуття заздрості й незадоволення своїм життям. Він не мав уявлення про причину такого стану, але невдоволення заполонило його єство, і Задивлений на Місяць іще на один малесенький крок наблизився до людини.

Вистава з тими відгодованими приматами повторювалася щоночі, аж поки не стала джерелом заздрісного роздратування в її глядача. Це роздратування породило в душі Задивленого на Місяць вічну гризоту. Але те, що він бачив у себе перед очима, не могло дати бажаного висліду, потрібне було ще психологічне підкріплення. Якоїсь миті в житті австралопітека раптом відбувся прорив, про який він потім ніколи не міг згадати. Атоми його примітивного мозку сформувалися в нові комбінації. Якщо він виживе, то ті комбінації стануть вічними й разом із його генами передадуться наступним поколінням.

Еволюція — страшенно повільний процес, але кристал терплячий. Ні він, ані його точні копії, розкидані по половині земної кулі, не сподівалися досягти успіху з усіма десятками груп, що брали участь в експерименті. Сотні невдач не мали значення, коли єдиний успіх міг би змінити долю світу.

До наступної повні плем’я бачило одне народження й дві смерті. Причиною однієї смерті став голод, а друга трапилася під час нічного ритуалу. Намагаючись акуратно з’єднати два камені до купи, один австралопітек раптово знепритомнів. Кристал миттєво згас, і плем’я отямилося від гіпнозу. Однак той примат, що знепритомнів, і далі лежав нерухомо, і до ранку, як звичайно, його тіло зникло.

Наступного вечора випробувань не проводилося, кристал досі аналізував свою помилку. У темряві плем’я проминуло плиту, цілком нехтуючи її. А наступної ночі кристал знову був готовий до роботи.

Четверо вгодованих австралопітеків досі являлися Задивленому на Місяць, але тепер вони робили незвичайні речі.

Задивлений на Місяць почав дрібно тремтіти, йому здавалося, що його мозок зараз вибухне, він не хотів на це дивитися, хотів відвернутися. Але та нещадна сила, що контролювала його, не послаблювала свого впливу, він мав засвоїти урок до кінця, хоч як повставали проти цього його інстинкти.

Ті інстинкти добре прислужилися предкам австралопітеків у дні теплих дощів і родючої землі, коли їжа була скрізь, хоч куди подайся. Тепер часи змінилися й успадкована мудрість віків перетворилася на безтям. Людиноподібні мусили пристосуватись або вимерти, як чимало більших і сильніших тварин до них, чиї кістки лежали, схоронені у вапнякових пагорбах.

Отож-бо Задивлений на Місяць незмигно споглядав кристал, поки його мозок був відкритий для незрозумілих маніпуляцій. Часто він відчував нудоту, але відчуття голоду було постійним. Час від часу його руки несвідомо стискалися в жестах, що визначать його новий спосіб життя.

Задивлений на Місяць несподівано зупинився, побачивши, як стадо бородавочників, принюхуючись і рохкаючи, рухалося стежиною. Свині й примати завжди ігнорували одне одного, адже їхні інтереси не перетиналися. Так само, як більшість тварин, що не змагаються за їжу, вони просто трималися подалі одне від одного.

Утім, тепер Задивлений на Місяць завмер, побачивши їх, відступив назад, потім рушив уперед, намагаючись зрозуміти свої імпульси. Немов сновида, австралопітек почав нишпорити по землі, шукаючи щось, хоч, що саме шукав, він не міг би пояснити, навіть якби вмів розмовляти. Задивлений на Місяць пізнав цю річ, коли побачив її.

Він підібрав важкий загострений камінь близько п’ятнадцяти сантиметрів завдовжки, і, хоч тримати його було не надто зручно, цей камінь мав згодитися. Примат змахнув рукою з каменем, спантеличений її збільшеною вагою, він тішився відчуттям сили й влади. Тоді Задивлений на Місяць почав обережно підходити до найближчої свині.

Йому трапилося молоде порося, дурне навіть за невибагливими стандартами розуму бородавочника. Хоч воно й помітило австралопітека кутиком ока, але не сприйняло мавпу серйозно, допоки вже не було запізно. Та й чому бородавочник мав підозрювати цих безпечних створінь у якихось лихих намірах? Бородавочник прошкував своєю дорогою, риючи траву, аж поки кам’яний молот не знищив його невиразну свідомість. Решта стада й далі собі паслася, нічим не потривожена, убивство було тихим і швидким.