Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

Зробивши дугу в десять тисяч миль, порожній перший ступінь ракети планеруватиме в атмосфері, утрачатиме швидкість, поки приземлиться на мисі Кеннеді. За кілька годин після заправки й перевірки він уже знову буде готовий доправити іншу команду до царства сліпучої тиші, якої сам ніколи не досягне.

«Тепер, — подумав Флойд, — ми йдемо своїм ходом, на півдорозі до орбіти». Коли після запуску верхнього ступеня знову почалося прискорення, тиск був набагато слабшим: насправді Флойд відчував не більше ніж нормальну силу тяжіння. Проте ходити він не міг, бо «верх» тепер був у передній частині салону. Якби Флойду раптом спала нерозважлива думка покинути своє сидіння, він би розбився об задню стінку.

Цей ефект породжував певний дискомфорт, бо здавалося, ніби корабель стоїть на хвості. Для Флойда, який перебував у передній частині салону, усі місця здавалися закріпленими перед ним вертикально. Він щосили намагався не звертати уваги на цю прикру ілюзію. І тут назовні перед ними вибухнув світанок.

За лічені секунди вони прожогом помчали крізь завісу малинового, рожевого, золотавого й блакитного в пронизливу білість дня. Попри тоновані вікна, що мали відбивати сонячне світло, перші промені, які розійшлися салоном, майже осліпили Флойда на кілька хвилин. Він у космосі, хоч зірок тут не видно.

Флойд затулив очі рукою й спробував визирнути в найближче вікно. Там у променях сонця світилося, мов до білого розжарений метал, стрільчасте крило корабля, а навколо — цілковита пітьма, у тій темряві мусило бути повно зірок, але їх годі було побачити.

Потихеньку зникала вага, ракета виходила на орбіту. Шалений гуркіт двигунів змінився на приглушене ревіння, потім шипіння й урешті зовсім заглух. Якби не було ременів безпеки, Флойд сплив би над сидінням, шлунок намагався це зробити в будь-якому разі. Доктор лише сподівався, що ті пігулки, які йому дали півгодини й десять тисяч миль тому, подіють. За свою кар’єру він лише раз мав напад космічної хвороби і більше не хотів повторень цього стану.

З гучномовця долинув спокійний і впевнений голос пілота:

— Будь ласка, дотримуйтеся правил поведінки в умовах невагомості. Ми пристикуємося до Космічної станції-1 за сорок п’ять хвилин.

Стюардеса рухалася вузьким коридором праворуч від щільно розташованих сидінь. У її ході була якась легка сповільненість, її ноги піднімалися від підлоги над силу, наче загрузаючи в чомусь глевкому. Вона трималася біля яскраво-жовтих смуг липучок, якими були вкриті уся підлога й стеля. Підлога й підошви її сандалій мали міріади крихітних гачків, які зчіплялися разом, наче реп’яхи. Цей трюк із ходінням у повній невагомості дуже підбадьорював дезорієнтованих пасажирів.

— Докторе Флойд, чи не бажаєте чаю або кави? — гречно запитала стюардеса.

— Ні, дякую, — усміхнувся пасажир. Він завжди почувався як немовля, коли доводилося смоктати напої з тих пластикових пляшечок.

Стюардеса все ще нерішуче стояла біля нього, коли він відімкнув валізу й приготувався дістати папери.

— Докторе Флойд, можу я вас дещо спитати?

— Звичайно, — відповів той, поглянувши на дівчину поверх окулярів.

— Мій наречений — геолог на «Клавіусі», — промовила міс Сіммонс, обережно добираючи слова, — і вже тиждень від нього жодної звістки.

— Дуже шкода. Можливо, він не на базі й не може вийти на зв’язок.

Стюардеса похитала головою:

— Він завше попереджає мене, коли йому доводиться надовго йти в експедиції. Можете собі уявити, як я хвилююся. Усі ці чутки… Це правда, що на Місяці епідемія?

— Якщо це так, то немає причин для хвилювання. Пам’ятаєте, у дев’яносто восьмому був карантин через мутований вірус грипу. Багато людей перехворіли, але ніхто не помер. І це справді все, що я можу сказати, — Флойд рішуче завершив розмову.

Міс Сіммонс приємно усміхнулася й випросталася: