Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Ага, сендвіч з курятиною. А що?

— Ти жуєш мені у вухо. Такі гидкі звуки.

Я став плямкати, та так гучно, як тільки міг. Арні вдав, що ригає. Ми обидва розсміялися, і це було весело — як у старі добрі часи, до того, як він одружився з тією тупою йобаною тачкою.

— Деннісе, ти засранець.

— Точно. У тебе навчився.

— Відвали, — сказав він і повісив трубку.

Я прикінчив свій сендвіч і гавайський пунш, помив тарілку та склянку й пішов у вітальню, готуючись у душ і спати. Я був розбитий.

Десь у процесі нашої телефонної розмови я чув, як вимкнувся телевізор, і вирішив, що батько пішов нагору. Але він не пішов. Він сидів у своєму м’якому кріслі з відкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я відзначив, як посивіло вже в нього на грудях волосся і як просвічує крізь волосся на голові настільна лампа, показуючи рожеву шкіру. Воно рідшало. Мій батько вже не був юним хлопцем. Зі ще більшим неспокоєм я усвідомив, що за п’ять років, на той час, коли я теоретично закінчу університет, йому буде вже п’ятдесят і на голові з’явиться лисина — утілення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять років, якщо його не доб’є ще один інфаркт. Перший був не важким — без рубця в міокарді, сказав він мені якось, коли я спитав. Але він не намагався мене переконати, що наступний інфаркт малоймовірний. Я знав, що це не так, і мама знала, і він сам. Тільки Еллі досі вважала його невразливим — але чи не помітив я, як у її очах раз чи два промайнув сумнів? Здається, помітив.

Раптова смерть.

Я відчув, як ворушиться волосся на голові. Раптово. Випростуючись біля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенісному корті. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але іноді ці думки просто приходять. Бог свідок, приходять.

— Я випадково дещо підслухав, — сказав він.

— Справді? — з пересторогою.

— Деннісе, Арні Каннінґем вступив у відро чогось теплого й коричневого?

— Я… я точно не знаю, — повільно відповів я. Ну бо, насправді, що там я знав? Плітки, та й усе.

— Хочеш про це поговорити?

— Не зараз, тату, якщо ти не проти.

— Добре, — кивнув він. — Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи мені, що відбуватиметься. Згода?

— Так.

— Добре, — я вже рушив до сходів і майже до них дійшов, коли він зупинив мене, сказавши: — Знаєш, я майже п’ятнадцять років вів бухгалтерію Вілла Дарнелла й заповнював для нього декларації з податку на прибуток.

Дуже здивований, я обернувся до нього.