Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Триває Громадянська війна, і раптом настає «час броньованих кораблів». Потім — «час кулеметів». Далі не зогледишся, як ось уже «час електрики» і «час бездротового зв’язку», і нарешті — «час атомної бомби». Усе відбувається так, наче всі ці ідеї походять не від окремих людей, а від якоїсь великої хвилі розуму, яка ніколи не перестає пливти… якоїсь хвилі іншого розуму, що надходить з-поза меж людського.

Він подивився на мене.

— Деннісе, ця ідея мене лякає, якщо я забагато її обдумую. У ній неначе є щось таке… ну, однозначно нехристиянське.

— І для вашого брата настав «час продати Крістіну».

— Можливо. Екклезіаст сказав, що кожній справі під небом є своя година — час садити й час виривати посаджене, час війни і час миру, час скласти зброю і час збирати каміння. Погане на кожне хороше. Тож якщо в житті Роллі був «час Крістіни», то, можливо, настав і час для нього розпрощатися з Крістіною.

— Якщо так, то він мусив про це знати. Він був звіриною, а звірі дуже чуйно дослухаються до своїх інстинктів.

— А може, він зрештою просто втомився від неї, — закінчив Лебей.

Я кивнув на знак згоди, переважно тому, що вже хотілося йти, а не тому, що це пояснення цілком і повністю мене задовольняло. Джордж Лебей не бачив тієї машини того дня, коли Арні верещав на мене, що треба повертатися. Зате я її бачив. «Плімут» 1958 року не мав вигляду автомобіля, який тихо-мирно спочивав у гаражі. Він був брудний, пом’ятий, з тріщиною на вітровому склі, з майже відірваним бампером. Він скидався на труп, викопаний з могили й покинутий гнити на сонці.

Я подумав про Вероніку Лебей і здригнувся.

Немовби прочитавши мої думки (принаймні частково), Лебей сказав:

— Мені дуже мало відомо про те, як мій брат жив і що відчував протягом останніх років свого життя, але знаєш, Деннісе, я впевнений в одному. Коли він відчув, у 1965-му чи коли там, що настала пора відправити машину на відпочинок, він поставив її в гараж. А коли відчув, що час виставити її на продаж, він виставив її на продаж.

Джордж ненадовго замовк.

— І я не маю чого більше тобі сказати, крім того, що я вважаю, твій друг буде щасливішим, якщо спекається тієї машини. Я уважно до нього придивився, до твого друга. Зараз він зовсім не схожий на дуже щасливого юнака. Чи я помиляюся?

Це запитання змусило мене глибоко замислитися. Ні, зі щастям Арні був на «ви», причому завжди. Але, поки не закрутилося те все з «плімутом», він здавався принаймні задоволеним, ніби уклав з життям якийсь modus vivendi[61]. Не зовсім щасливий, але бодай придатний для роботи.

— Ні, — відповів я. — Не помиляєтесь.

— Я не думаю, що братова машина зробить його щасливим. Якщо вже на те пішло, то все буде якраз навпаки, — і він, наче прочитавши думки, що крутилися в моїй голові кілька хвилин тому, продовжив: — Знаєш, я не вірю в прокляття. І в привидів теж, і взагалі в надприродне. Зате я вірю, що емоції й події лишають по собі, як би це сказати… тривкий резонанс. Може бути навіть так, що емоції комунікують між собою за певних обставин, якщо обставини були достатньо дивними… так пакет з молоком насититься пахощами харчів зі спеціями, якщо лишити його відкритим у холодильнику. А може, це просто мої сміховинні вигадки. Може, мені просто було б легше на душі, якби я знав, що автівку, у якій подавилася на смерть моя небога й наклала на себе руки моя невістка, спресували в куб металу, позбавленого будь-якого значення. Імовірно, усе, що я відчуваю, — це гнівне прагнення зробити все як слід.

— Містере Лебей, ви казали, що найняли людину, яка доглядатиме за будинком вашого брата, поки ви його не продасте. Це правда?

Він неспокійно посовався в кріслі.

— Ні, неправда. Я збрехав під дією імпульсу. Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде. Якщо існують емоції та почуття, що досі живуть, то вони живуть там, як і в самій тій істоті, — і дуже швидко він виправився: — У машині.

Невдовзі після того я попрощався й поїхав додому, світячи собі фарами в темряві й розмірковуючи над усім, що почув од Лебея. Цікаво було б дізнатись, чи для Арні мало б якесь значення, якби я розказав йому, що в тій машині з однією людиною стався нещасний випадок, який призвів до смерті, а інша всередині й померла. Насправді я здогадувався, що на нього це не вплине зовсім ніяк; по-своєму Арні міг бути достоту таким же впертим і непоступливим, як і Роланд Лебей. Цілком переконливо це довела гарна сценка між ним і його батьками, що розігралася через машину. Те, що він і далі відвідував курси автомеханіки в лібертівілльській шкільній версії ДМЗ[62], теж було тому підтвердженням.