Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Зондує ґрунт, — і він розсміявся. — Але так. Цей танець точнісінько такий самий манірний, як менует. Ті самі фрагменти малюнку, паузи, кроки. Після того, як людина довідається, які фінансові тягарі тобі прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, які речі тобі хотілося б мати. «Кадилак», літній будиночок у горах Кетскіллз[66] чи Поконо. Чи, може, яхту.

Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на світі; кілька разів у сонячні літні пообіддя я ходив з ним на пристані для яхт на озерх Короля Георга і Пассіонкі. Він прицінювався до маленьких яхт, і я бачив у його очах тужливий і замріяний вираз. Тепер я розумів. Вони були для нього недосяжні. Може, якби його життя повернуло в інший бік — якби не було дітей, яких треба вивчити в університеті, приміром — усе б склалося інакше.

— І ти відмовився? — спитав я.

Він знизав плечима.

— Я чітко дав зрозуміти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальші стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, він — непотріб. А по-друге, усі ці люди феноменально тупі в усьому, що стосується цифр, — ось чому стількох із них засудили за несплату податків. Вони думають, що нелегальні прибутки можна заховати. Вони цього певні, — тато розсміявся. — Вони всі поділяють містичну ідею про те, що гроші можна відмити так, як відмиваєш одяг, тоді як усе, що з ними можна зробити насправді, — жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз і не розтрощить тобі голову.

— То причини були в цьому?

— Дві з трьох, — тато подивився мені в очі. — Деннісе, я не якийсь там сраний шахрай.

Тієї миті між нами виник дивний електричний зв’язок. Навіть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене біжать мурахи по шкірі на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора він уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; і навіть не те, щоб він показав мені мрійника, мандрівного лицаря, що ховався під личиною стриманого чоловіка, який бореться за виживання в брудному шахрайському світі. Я думаю, головним було те, що я відчув його як реальність, як людину, яка існувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’їла свою частку бруду. У ту мить, здається, я міг, не соромлячись, уявити, як він кохається з моєю матір’ю, як вони обоє пітніють і щосили стараються дійти до фінішу.

А тоді він опустив погляд, зніяковіло всміхнувся й хрипким голосом спародіював Ніксона (а це він дуже добре вмів):

— Ви, народ, заслуговуєте знати, чи ваш батько — крутій. Так от, я не крутій. Я міг узяти гроші, але це… кгм-кгм!.. це було б неправильно.

Я розсміявся — може, занадто голосно, через полегшення напруги. Я відчув, як тікає та мить, і хоч десь глибоко в душі я не хотів, щоб вона минала, та водночас мені цього й хотілося. Надто вже вона була інтенсивна. Мабуть, і тато це відчував.

— Ц-с-с, матір розбудиш, вона нам обом чортів дасть за те, що так пізно, а ми не спимо.

— Так, вибач. Тату, а ти знаєш, чим він промишляє? Дарнелл?

— Тоді я не знав. Та й не хотів знати, бо в такому разі був би співучасником. Свої здогади в мене були, дещо чув. Крадені машини, здається, — не те щоб він пропускав їх через той свій гараж на Гемптон-стрит; він же не зовсім бовдур, а лише ідіоти серуть там, де їдять. Може, ще й грабунки до всього.

— Зброя і все таке? — трохи хрипким від хвилювання голосом спитав я.

— Та ні, це занадто романтично. Якби довелося вгадувати, я б сказав «цигарки». Цигарки й алкоголь, два давні безвідмовні резерви. Контрабанда — наприклад, феєрверки. Може, зрідка партії мікрохвильовок чи кольорових телевізорів, якщо ризик не надто значний. Було йому чим займатися всі ці роки.

Тато подивився на мене спокійним і розсудливим поглядом.

— Деннісе, він робив правильні ставки. Але й щастило йому довгий час теж. Хоча, може, йому й не потрібне було везіння тут, у цьому містечку. Якби йшлося тільки про Лібертівілль, то він міг провертати свої оборудки довіку, в усякому разі доти, доки не впаде мертвим від серцевого нападу. Але податківці штату — піщані акули, а федерали — акули-людожери. Йому щастило, але одного прекрасного дня вже зовсім скоро вони всі зваляться йому на голову, як Великий китайський мур.

— А ти… ти щось чув?

— Ані шепоту. Та й не хочу. Але мені дуже подобається Арні Каннінґем, і я знаю, що тебе непокоїть уся ця історія з машиною.