Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Тато каже, Дарнелл — шахрай.

— Я нічого такого не бачив. Деннісе, я думаю, то все балачки. Він просто галасливий, і більш нічого, така моя думка.

— Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от і все, — я переклав телефонну слухавку до іншого вуха і відсьорбнув гавайського пуншу. — Тримай очі широко розплющеними й бігом вшивайся за перших ознак халепи.

— Ти зараз говориш про щось конкретне?

Я згадав про темні історії з наркотиками й ще конкретніші — про крадені тачки.

— Та ні, — сказав я. — Просто я йому не довіряю.

— Ну… — із сумнівом протягнув він, потім трохи помовчав, а далі перескочив на вихідну тему — Крістіну. Про що б не була розмова, він завжди повертався до Крістіни. — Але, Деннісе, для мене це прорив, справжній прорив. Якщо все вдасться. Крістіна… на неї боляче дивитися. Я вже трохи її підрихтував, але таке враження, що на кожну відремонтовану деталь виникає чотири невідремонтовані. Є такі, що я навіть не знаю, як до них братися, але я навчуся.

— Ага, — сказав я і відкусив шматок сендвіча. Після розмови з Джорджем Лебеєм мій ентузіазм щодо Крістіни, коханої дівчини Арні, пробив позначку нуль градусів і попрямував у від’ємні регіони.

— Їй потрібно відрегулювати кути встановлення передніх коліс… чорт, їй і передні колеса потрібні, і нові гальмівні колодки… з кільцями ще повозитися… я можу спробувати відполірувати поршні… але всього цього я не зможу зробити зі своїм набором інструментів за сорок чотири бакси. Деннісе, ти розумієш, що я маю на увазі?

Він говорив так, наче благав у мене схвалення. Відчуваючи, як шлунок каменем опускається в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фредді Дарлінгтон, так він звався. Фредді не був запальним і веселим заводіякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалі був нормальним хлопцем. А тоді стрів якусь простигосподи з Пенн-Гілл — реальну простигосподи, таку, що радісно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибір. Пика в неї була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажівки «Мак», а ще вона вічно жувала жуйку. Навколо неї вічно незнищенною хмарою висів сморід «Джусі Фрут». Вона завагітніла десь приблизно під ту саму пору, як на неї запав Фредді. Я завжди здогадувався, що його на ній повело тому, що вона була першою дівчиною, з якою він дійшов до кінця, бо вона йому дозволила. І от що відбувається: він кидає школу, знаходить собі роботу на складі, принцеса розроджується немовлям і він приходить із нею на вечірку після випускного в передостанньому класі, і хоче, щоб усе було по-старому, тоді як усе зовсім не по-старому; вона своїми дохлими презирливими очиськами задивляється на нас, усіх хлопців, її щелепи ходять ходором, наче в корови, яка надибала особливо смачну пережовану жуйку, і всі ми чуємо новини: вона знову ходить у боулінг, знов ходить у спортзал, на піцу до Джино, катається на машині, поки Фредді гне спину на роботі; вона знов пропускає через себе футбольні команди й роти солдат, гарує дуже тяжко. Я знаю, кажуть, що стоячий прутень совісті не має, але зараз я вже можу вам сказати, що деякі пизди мають зуби, і коли я дивився на Фредді, ззовні старішого на десять років за свій вік, мені плакати хотілося. І коли він говорив про неї, то в його голосі лунали ті самі благальні нотки, як оце зараз в Арні — «Пацани, правда ж, вона нічого така? Правда ж, вона хороша, пацани, скажіть? Я ж не сильно все проїбав? Тобто це ж, мабуть, просто сон, нічне жахіття, і я скоро прокинусь, адже так? Так? Так?»

— Авжеж, — сказав я в трубку. Ціла та тупа й бридка історія з Фредді Дарлінгтоном промчала перед моїм внутрішнім зором приблизно за дві секунди. — Я розумію, що ти маєш на увазі, Арні.

— Добре, — з полегкістю видихнув він.

— Просто бережи свій зад. А коли повернешся в школу, бережи вдвічі сильніше. Тримайся подалі від Бадді Реппертона.

— Угу. Ясний пень.

— Арні…

— Що?

Я замовк. Хотілося спитати в нього, чи не згадував Дарнелл, бува, про те, що Крістіна вже бувала в його майстерні, якщо він її впізнав. А ще більше кортіло розказати, що сталося з пані Лебей та її маленькою донечкою Ритою. Але я не міг. Він би одразу викупив, звідки в мене інформація. А у своєму вразливому стані через ту срану машину він би ще, чого доброго, подумав, що я в нього за спиною щось мутив — і загалом, так воно й було. Та сказати йому про це означало поставити хрест на нашій дружбі.

Крістіни з мене було більш ніж досить, але я любив Арні. А це значило, що ці двері потрібно зачинити назавжди. Більше жодних розпитувань тихцем. І жодних нотацій.

— Нічого, — відповів я. — Просто хотів сказати, що ти знайшов дім для своєї іржавої бляшанки. Вітання.

— Деннісе, ти там щось їси?