Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Так, саме так, — у відповідь на мій запитальний приголомшений погляд сказав він. — Вони поїхали на цілий день «моторувати». Ось що замінило експедиції з полювання на машину. «Моторувати». Так він це називав. Те слівце він вичепив з однієї з тих рок-н-рольних пісень, які вічно слухав. Щонеділі вони втрьох виїжджали «моторувати». Спереду і ззаду в машині були пакети для сміття. Дівчинці було заборонено кидати будь-що на підлогу, їй було заборонено смітити взагалі. Вона добре засвоїла цей урок. Вона…

Він знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потім вирішив зайти з іншого боку.

— Роллі завжди тримав попільничку чистою. Завжди. Курив він багацько, але попіл струшував у вікно, а не в попільничку, а коли докурював, то гасив, знімаючи кінчик, і у вікно ж викидав. Коли з ним їхала людина, яка таки користувалася попільничкою, то він після поїздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину він мив двічі на тиждень, а воском полірував двічі на рік. Дрібний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у місцевому гаражі.

Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла.

— Тієї неділі вони дорогою додому зупинилися біля придорожної ятки, щоб купити гамбургерів. У ті часи ще не було «Макдональдзів», лише придорожні ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто…

Знову та мовчанка, так, наче він подумки зважував, скільки можна мені розказати чи як відокремити те, що він знав, від його власних здогадів.

— Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, — зрештою сказав він. — Коли вона почала задихатися й приклала руки до горла, Роллі зупинився, витяг її з машини й постукав по спині, намагаючись той шматок вибити. Зараз, авжеж, є спеціальний метод — прийом Гаймліха, який у таких ситуаціях спрацьовує доволі ефективно. Лише торік молода дівчина, учителька-стажерка, по суті, урятувала хлопчика, який вдавився в кафетерії моєї школи, за допомогою прийому Гаймліха. Але в ті часи… Моя племінниця померла на узбіччі дороги. Я іноді думаю, як брудно і страшно було так помирати.

Голос Лебея знову став сонним і вчительським. От тільки мені вже було не до сну. Зовсім.

— Він намагався її врятувати. Я в це вірю. І стараюся повірити, що померла вона тільки волею нещасного випадку. Він дуже довгий час пробув у жорстоких умовах, та й дочку свою навряд чи дуже сильно любив, якщо взагалі любив. Але часом, у справах смертних, відсутність любові може стати рятівною благодаттю. Іноді безжальність — це те, що треба.

— Але не цього разу, — сказав я.

— Наприкінці він перевернув її догори ногами й тримав за щиколотки. Ударив її в живіт, сподіваючись, що вона виблює. Та він би їй і трахеотомію спробував зробити кишеньковим ножем, якби мав хоч найменше уявлення, як до цього взятися. Але він, звісно, не знав. Вона померла.

Марсія з чоловіком і рідними приїжджали на похорон. Я теж. То був останній раз, коли вся наша родина зібралася разом. Пам’ятаю, як подумав: «Машину він, звичайно, продав і взяв іншу». Дивно, але я чомусь навіть засмутився трохи. Вона так часто фігурувала у Веронічиних листах і тих нечисленних, які написав Роллі, що в мене було таке відчуття, ніби вона стала ледь не членом їхньої сім’ї. Але він її не продав. Вони під’їхали на ній до Методистської церкви Лібертівілля, і вона була вся відполірована… і блискуча… і злобна. Вона була злобна, — повернувши голову, він подивився на мене. — Деннісе, ти в це віриш?

Перш ніж я зміг відповісти, довелося проковтнути слину.

— Так, — сказав я. — Вірю.

Лебей похмуро кивнув.

— Вероніка сиділа на пасажирському сидінні, схожа на восковий манекен. Та людина, якою вона була, усе, що жило в неї всередині, — зникло. У Роллі була машина, у неї була дочка. Вероніка не просто горювала. Вона вмерла.

Я сидів і намагався це уявити — намагався уявити, що б зробив я, якби таке сталося зі мною. Моя донька вдавилася й почала задихатися на задньому сидінні моєї машини, а потім померла на узбіччі. Чи став би я продавати машину? Навіщо? То ж не машина її вбила, а те, чим вона подавилася: шматочок гамбургера й булки, що закоркували її дихальне горло. Тож нащо продавати машину? От тільки малесенький факт: я б не зміг на неї дивитися, навіть думати про неї не зміг би без почуття жаху й скорботи. Чи продав би я її? Блін, а чи сере ведмідь у лісі?

— А ви в нього про це питали?

— Так-так, я питав. Зі мною тоді була Марсія. Це було після служби. Брат Вероніки приїхав з Ґлорі, що в Західній Вірджинії, і забрав її додому після поховальної церемонії — вона була мов сновида.

Ми з Марсією підловили його, коли він був сам. То було справжнє сімейне возз’єднання. Я спитав, чи збирається він обміняти машину. Вона була припаркована одразу за катафалком, який привіз його дочку на цвинтар — на той самий цвинтар, де сьогодні поховали самого Роллі, ти розумієш. Вона була червоно-біла. «Крайслер» не випускав «плімутів-фурій» п’ятдесят восьмого року в таких кольорах; Роллі замовляв її перефарбування. Ми стояли футів за п’ятдесят від неї, і в мене з’явилося найдивніше з відчуттів… найдивніше прагнення… відійти від неї ще далі, так, неначе вона могла нас підслухати.