Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Говоримо зараз. Цілуємося пізніше.

— Він знову взявся за своє?

Лі кивнула.

За ті два тижні, що минули після моєї телефонної розмови з Лебеєм, перші два тижні зимової чверті, Арні взяв курс на зближення з Лі — і його наполегливість лякала нас обох. Я переповів їй свою розмову з Джорджем Лебеєм (але не про свою жахну поїздку тієї новорічної ночі, як я вже казав) і якнайчіткіше дав зрозуміти, що вона не повинна його просто відшивати, за жодних обставин. Це могло його розлютити, а з тими, на кого Арні останнім часом був лютий, ставалися великі неприємності.

— Тоді так виходить, що я його зраджую, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів я, трохи різкіше, ніж збирався. — Мені це не подобається, але я не хочу, щоб та машина знову покотила.

— То що?

Але я похитав головою.

Насправді я вже був, мов той принц Гамлет, — усе зволікав і зволікав. Звичайно, я знав, що необхідно зробити. Крістіну треба було знищити. Ми з Лі обговорили можливі способи.

Перша ідея належала їй. Коктейлі Молотова. Вона сказала, що ми наповнимо кілька пляшок з-під вина бензином, рано-вранці прокрадемося з ними до будинку Каннінґемів, підпалимо ґніт («Ґніт? Який ґніт?» — спитав я. «Тампон “Котекс” згодиться», — миттю відповіла вона, і знову мені на згадку мимоволі спали її пращури з високими вилицями) та повкидаємо пляшки у вікна Крістіни.

— А що, як вікна будуть підняті, а дверцята замкнені? — спитав я. — Скоріш за все, так і буде.

«Ну ти й ганчірка», — промовляв той погляд, яким вона мене обдарувала.

— Тобто ти хочеш сказати, закидати машину Арні вогнем — це нормально, а трохи скла розбити — то тебе докори сумління мучать?

— Ні, — відповів я. — Але хто до неї наблизиться на таку відстань, щоб розбити скло молотком? Ти, Лі?

Вона подивилася на мене й закусила м’яку нижню губу. Та нічого не відповіла.

Наступна ідея вже була моєю. Динаміт.

Обдумавши це, Лі похитала головою.

— Думаю, я міг би його роздобути без особливих проблем. — Я досі час від часу бачився з Бредом Джефрізом, а Бред досі працював у «ДТ-Пені», а «ДТ-Пені» мав у своєму розпорядженні стільки вибухівки, що стадіон «Три ріки»[161] можна було на Місяць висадити. Я подумав, що, може, вдасться позичити ключика, не ставлячи Бреда до відома, що я його позичив — він мав звичку добряче заправлятися спиртним, коли по ящику показували гру «Пінгвінів»[162]. «Позичити ключ від сараю з вибухівкою, поки йтиме третій період одного матчу, — думав я, — а повернути його на брелок під час другого матчу, теж у третій період». Імовірність, що в січні йому знадобиться вибухівка й він виявить зникнення ключа, була дуже низькою. Це було обманом, ще однією зрадою — але водночас і способом покласти всьому край.

— Ні, — сказала Лі.

— Чому ні?