Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Про що ви говорите? — голос у нього звучав натягнуто, обвинувально… і перелякано. — Якщо це у вас жарти такі, то запевняю, ви маєте дуже поганий смак.

— Ніяких жартів. Просто дозвольте, я розкажу вам про деякі події, які сталися, відколи помер ваш брат.

— Містере Ґілдер, мені тут кілька стосів рефератів перевірити треба, і роман хочу дочитати, тому в мене зовсім немає часу на забаганки…

— Будь ласка, — попросив я. — Будь ласка, містере Лебей, будь ласка, допоможіть мені. І моєму другові.

Запала довга-довга мовчанка, після якої Лебей зітхнув.

— Розказуй свою історію. — А після короткої паузи додав: — Бодай нечиста тебе взяла.

Моя історія полетіла до нього по сучасних дротах міжміського телефонного зв’язку; я уявляв, як мій голос проходить через комп’ютеризовані АТС, де повно мініатюризованих мікросхем, під укритими снігом пшеничними полями, і нарешті досягає вуха цього чоловіка.

Я розповів йому про негаразди Арні з Реппертоном, відрахування Бадді зі школи й помсту; розповів про смерть Канючі Велча; про те, що сталося в Сквонтик-Гіллз; про події під час різдвяної бурі. Розповів про тріщинки на лобовому склі, які неначе збігалися назад, і одометр, який назад крутився напевно. Не оминув увагою й радіо, що, здавалося, приймало тільки одну хвилю — WDIL, станцію олдових хітів, хоч ти як його налаштуй (зачувши це, Лебей тихо щось буркнув від подиву). Я розповів також і про підписи на моєму гіпсі, а ще про те, що підпис, який Арні поставив у вечір Дня подяки, збігався з підписом його брата на оригінальній реєстраційній формі Крістіни. Розказав, як Арні постійно лається словом «гівнярі». Про те, що він почав зачісувати волосся, як Фабіан[155] та інші бріолінові ідоли підлітків п’ятдесятих. Фактично я виклав йому все, крім того, що сталося зі мною під час поїздки додому в новорічну ніч. Я збирався, але просто не зміг. Це все я тримав у собі, аж поки не надумався через чотири роки вилити на папір.

Коли я замовк, на лінії запанувала тиша.

— Містере Лебей? Ви ще там?

— Я тут, — зрештою мовив він. — Містере Ґілдер… Деннісе… не хочу тебе образити, але ти повинен зрозуміти: те, на що ти натякаєш, лежить за межами будь-яких можливих екстрасенсорних явищ, бо вже переходить у… — договорювати він не став.

— У божевілля?

— Я б це не таким словом назвав. З твоєї розповіді я зрозумів, що з тобою стався страшний нещасний випадок під час гри у футбол. Ти два місяці пролежав у лікарні, і якийсь час потерпав від нестерпного болю. То чи не може бути так, що твоя уява…

— Містере Лебей, — перебив я, — у вашого брата була колись приказка про волоцюжку?

— Що?

— Про волоцюжку. Наприклад, коли ви вкидаєте зібганий аркуш паперу в кошик для сміття і влучаєте, ви кажете: «Двохочковий». Тільки натомість: «Диви, як я закину в сраку волоцюжці». Ваш брат колись таке казав?

— Звідки ти про це знаєш? — І не даючи мені часу на відповідь: — Ти вичепив у нього це слівце під час тих кількох ваших зустрічей?

— Ні.

— Містере Ґілдер, ви брехун.

Я промовчав. Мене всього трусило, коліна підгиналися. За все моє життя ще жоден дорослий мені такого не казав.