Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

20 / Друга сварка

І сказав продавець: «Міняй свій “форд”,

Я тебе посаджу в таке авто,

Що летітиме, мов той чорт.

Лиш скажи — який треба мотор».

Що ж візьму цю машину й вперед,

Не такий я вже й кепський експерт,

Щоб жаліти про битий свій «форд»[92].

Чак Беррі

«Плімут» Арні Каннінґема 1958 року випуску отримав дозвіл на експлуатацію по обіді 1 листопада 1978 року. Увесь цей процес, який насправді почався того вечора, коли він і Денніс Ґілдер поміняли першу спущену шину, він завершив, сплативши акцизний податок — 8 з половиною доларів, муніципальний дорожній податок 2 долари (який також давав йому право паркуватися безплатно біля лічильників у діловому центрі міста) і 15 доларів за номерний знак. Йому видали номер штату Пенсильванія — HY-6241-J — у монровілльському Бюро реєстрації транспортних засобів.

З Бюро Арні повернувся на машині, яку йому позичив Вілл Дарнелл, а з гаража-автомайстерні Дарнелла виїхав уже за кермом Крістіни. Він повіз її додому.

Приблизно за годину з Горлікського університету повернулися його батько й мати. Сварка розпочалася майже моментально.

— Ви її бачили? — спитав Арні, звертаючись до них обох, але трохи більше, мабуть, до свого батька. — Сьогодні після обіду зареєстрував.

Він був гордий і мав для цього підстави. Свіжовимита й відполірована воском, Крістіна сяяла під променями післяполуденного осіннього сонця. На ній ще й досі було чимало іржі, але вигляд вона мала в тисячу разів кращий, ніж того дня, коли Арні її придбав. Бічні нижні молдинги, як і капот та заднє сидіння, були новісінькі. Салон сяяв бездоганною чистотою і охайністю. Блищали скло і хром.

— Так, я… — почав Майкл.

— Бачили, аякже, — відрубала Реджина. Вона якраз готувала коктейль, рвучкими розлюченими рухами помішуючи його соломинкою у вотерфордівському келиху по колу проти годинникової стрілки. — Ми ледве в неї не врізались. Я не хочу, щоб вона тут стояла. Наше подвір’я виглядає, ніби майданчик для вживаних машин.

— Мамо! — вигукнув Арні, приголомшено й ображено. Він перевів погляд на Майкла, але Майкл вийшов і собі зробити коктейль — мабуть, вирішив, що він йому знадобиться.

— Так і є, — сказала Реджина Каннінґем. Її обличчя було трохи блідішим, ніж зазвичай; рум’яна на щоках різали око, наче клоунська фарба. Вона одним духом перехилила половину свого джину й скривилася так, як це роблять люди, скуштувавши гірких ліків. — Забери її туди, звідки привіз. Я не хочу, щоб вона була тут, Арні, і не дозволю цього. Це остаточно.

— Забрати її? — тепер Арні був не лише ображений — він розсердився. — Просто супер. Мені те місце коштує двадцять баксів на тиждень!

— Воно коштує тобі набагато більше, — Реджина осушила свій келих і поставила його на стіл. А потім розвернулася, щоб подивитися синові в очі. — Днями я зазирнула у твою банківську книжку…