Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

Неважко уявити моє хвилювання в день нашого від'їзду до Каратепе. Адже протягом останніх п'ятнадцяти років нам не пощастило знайти ні нових базальтових статуеток, ні матеріалів, які б указували на їхнє походження.

Проблема здавалася практично нерозв'язною, бо треба було розкопувати величезні товщі землі. І ось Райх своїм винаходом розв'язав її дуже просто.

А проте перші три дні успіхів не дали. Зонд, який ми встановлювали над місцями давніших розкопок, нічого не виявив. Протягом наступного півдня ми переміщували зонд на іншу ділянку, що була на відстані ста ярдів від попередньої. Цього разу я був упевнений, що тут ми щось та знайдемо і… помилився. Ми з Райхом похмуро глянули на рівнину, що лежала внизу, тоді на величезний корпус електронного зонда, думаючи про те, скільки ще доведеться переміщувати його, поки вдасться натрапити на "знахідку".

На третій день увечері до нас приїхали наші турецькі колеги Фуад і Дарга. Ми вирішили полетіти гелікоптером до Кадірлі й повечеряти в готелі. Наше роздратування, викликане підозрою, що Фуад і Дарга стежать за нами за дорученням турецького уряду, незабаром розвіялось, бо обидва вони ставилися до нас із теплотою, симпатією і щирою зацікавленістю. Після смачної вечері й чудового червоного вина ми вже не так гостро сприймати невдачі й розчарування того дня.

Опісля ми перейшли в кімнату для відпочинку, де крім нас не було нікого, зручно всілися в кріслах і почали пити турецьку каву й коньяк. Тут доктор Мухаммед Дарга знову порушив питання самогубств. Цього разу він був озброєний фактами й цифрами. Я не буду переповідати подробиці нашої дискусії, яка затяглася аж за північ, але вона показала, що Даргова теорія про "біологічний розпад" була не така вже й безглузда.

Як пояснити, питав Дарга, величезне збільшення самогубств у світі, дотримуючись погляду, що причина криється в "неврозі цивілізації". Майже цілковита безпека, відсутність справжньої мети? Але ж і в сучасному світі існує безліч галузей діяльності, де потрібні відвага, рішучість, готовність іти на ризик. Протягом останніх п'ятдесяти років психологія досягла істотних успіхів. Злочинність тепер була не така висока, як можна б очікувати, виходячи з перенаселеності світу. В першій половині двадцятого сторіччя зростання злочинності йшло в парі зі зростанням самогубств. Чому ж злочинність упала, а кількість самогубств так різко збільшилася? Це не вкладалося в рамки здорового глузду. В минулому самогубства й злочини завжди були між собою пов'язані. Протягом першої половини двадцятого сторіччя причиною високого рівня самогубств було почасти й те, що одна третина вбивць накладала на себе руки. Ні, казав Дарга. Тут діє якийсь дивний закон історичного розпаду, про який знав лише Шпенглер. Окремі люди становлять лише клітинки великого тіла цивілізації, і так само як у випадку з людським тілом, швидкість розпаду різко зростає внаслідок старіння…

Я змушений був визнати, що він переконав мене більше, ніж на половину.

О пів на першу ночі ми по-дружньому розпрощалися, і наші два гелікоптери розлетілися врізнобіч у місячному сяйві над Кадірлі. О першій ми вже приземлилися на місці розкопок. Повітря було напоєне пахощами ромен-зілля, яке греки називають квіткою пекла, й гострим запахом кущів, які росли на схилах гори. Знизу до нас долинав гомін річки. Вершини гори нагадували мені про мою першу мандрівку на Місяць. Їхня краса була так само відсторонена й мертва, як і місячна.

Райх зайшов у намет, він усе розмірковвав над статистикою, що її виклав Дарга. Я подався вгору по валу, зайшов в одне з приміщень горішньої брами, а тоді сходинками виліз на верх муру і став, розглядаючись по залитій місячним сяйвом долині. Настрій у мене був романтичний, що й казати, а мені хотілося ще й посилити його. Я стояв, ледь дихаючи, а думки мої були про давніх вартових, які стояли тут, де оце й я стою, та про ті дні, коли на другому боці цих гір були самі лише ассірійці.

І раптом мої думки похмарніли. Стоячи на мурі, я відчув себе дрібним і нікчемним. Моє життя не здалося мені нічим іншим, як жмурами на поверхні моря часу, а світ довкола чужим і ворожим. Я неначе дивувався з безглуздої впертості людських створінь, з їхніх невиліковних ілюзій щодо своєї величі. Мені здалося нараз, що життя – всього-на-всього сон. Для людських істот воно ніколи не було реальним.

Самотність була нестерпна. Мені захотілося побалакати з Райхом, але світло в його наметі згасло. Я стромив руку у верхню кишеню, щоб витягти носовик, і намацав сигару, яку дав мені доктор Фуад. Я прийняв її від нього просто з ввічливості, бо майже ніколи не курю. І ось тепер запах сигари ніби повертав мене в світ людей, і я вирішив запалити її. Я відрізав один кінчик сигари складаним ножиком, а другий проштрикнув. Але затягнувшись димом, відразу ж пожалкував про це. Смак сигари був нестерпно гидкий. Я поклав її на мур і знову задивився в долину. Через кілька хвилин знову взяв сигару і цього разу затягнувся кілька разів, ковтаючи дим. Чоло мені спітніло, і я мусив прихилитися до муру. Я боявся, що почну блювати і змарную таку чудову вечерю. За кілька хвилин нудота минула, але відчуття безтілесності зосталось.

Я знову глянув на місяць, і мене раптом переповнив невимовний страх.

Я почував себе немов сновида, який прокидається й бачить, що йде по карнизу вікна на висоті в тисячу футів. Мені було так страшно, що я відчув, ніби моя свідомість розпадається; стерпіти це було неможливо. Я силкувався побороти страх, зрозуміти його причину. Він був породжений світом, що оточував мене, усвідоменням того, що я всього-на-всього предмет у тому світі, не більше. Пояснити це надзвичайно важко. Мені раптом здалося, що люди не втрачають здорового глузду лише ось чому: вони дивляться на світ зі своєї крихітної, вузькоособистої точки зору, зі свого черв'якового погляду. Речі можуть їх вражати або лякати, а вони все дивляться на них ніби з-поза щита від вітру. Страх робить їх нікчемнішими в їхніх власних очах, але цілком не знищує; навпаки, цей страх якимось дивним чином посилює в них відчуття особистісного існування. Мені раптом здалося, ніби мене виймають з моєї особистості і я роблюся простою часточкою довколишнього краєвиду, такою ж незначною, як камінець або комаха.

Це викликало в мені прилив нової хвилі відчуттів. І я сказав собі: "Ти не камінець і не комаха. Ти не предмет. Ти – набагато більше. Ілюзія це чи ні, а твій розум містить у собі знання всіх епох. У тобі, такому, як ти стоїш отут, більше знань, ніж у цілому Британському музеї з його тисячами миль книжкових полиць".

Ця думка була якоюсь мірою нова для мене. Вона витиснула з моєї свідомості краєвид і змусила спрямувати погляд всередину самого себе. І постало питання:

якщо простір безмежний, то чи безмежний він і всередині людини? Блейк сказав, що вічність починається від центру атома. Мій страх пропав. Тепер я бачив, що помилявся, вважаючи себе предметом серед мертвого краєвиду. Я доходив висновку, що людина обмежена, бо обмежений її мозок, що тільки така його кількість уміщається в черепній коробці і не більше. Але простори свідомості – новий вимір. Тіло це проста стіна між двома нескінченостями. Простір розширюється до нескінченності назовні; свідомість розширюється до нескінченності всередину.

Це була мить відкриття, всепереможного осяяння. Коли я отак стояв геть забувши про зовнішній світ, напружуючи всі свої сили, щоб подивитися на внутрішні простори, сталося щось таке, що вжахнуло мене. Описати це майже неможливо. Але мені здалося, що куточком свого ока – ока уваги, яке було обернене всередину,– я помітив рух якоїсь сторонньої істоти. Це приголомшило мене. Відчуття було таке, наче ви розслабились у теплій ванні і враз відчули, як щось слизьке й огидне торкнулося ваших ніг.

Осяяння вмить зникло. Коли я поглянув на вершини гір угорі, на місяць, що пропливав у небі, мене охопила невимовна радість, неначе я повернувся додому з іншого краю Всесвіту. Голова туманіла, і я був страшенно втомлений. Усе це сталося не більше, як за п'ять хвилин.

Я попростував до свого намету й спробував знову заглянути всередину себе. На якусь хвилю це мені вдалося, проте попередніх відчуттів уже не було.

Я укутався в спальний мішок, але заснути не міг. Хотілося поговорити з Райхом або ще з кимось, висловити те, що я раптом зрозумів. Людина вважає, що її внутрішній світ – приватний. "Могила – чудове і приватне місце",– сказав Марвелл, і ми так само думаємо про свою свідомість. У реальному світі наша свобода обмежена; в уяві ми можемо робити, що хочемо; навіть більше, ми можемо не дозволити зовнішньому світові пробитися до нашої таємниці;