Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

Отож Райх менш ніж за десять хвилин спромігся оживити в мені оптимізм і здоровий глузд.

Я тоді не знав, що виграв свій перший бій із цатогванами.

(Примітка редактора. Від цього місця й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з люб'язного дозволу бібліотеки Техаського університету. Ці нотатки було опубліковано окремо в "Збірнику" професора Остіна. Нотатки використано з єдиною метою – розширити матеріал магнітофонних записів які далі становлять приблизно десять тисяч слів.)

Тієї весни бог археології безумовно сприяв мені. Нам з Райхом працювалося разом так добре, що я вирішив найняти помешкання в Діярбакирі й залишитися там принаймні на рік.

А в квітні, за кілька днів перед нашим від'їздом до Чорної гори (Каратепе), я одержав листа від компанії "Стандард моторз енд інджініерінг", у якій працював Карел Вайсман. Автори листа сповіщали, що компанія має намір повернути мені велику частину Вайсманових паперів, і просили повідомити їх про моє місцеперебування. Я відповів, що листи мені можна надсилати на адресу Англо-Індійської уранової компанії в Діярбакирі; що ж до Вайсманових паперів, то я був би дуже вдячний, якби Їх надіслали або мені на лондонську адресу, або Баумгартові, який і далі перебував у Гемстеді.

Коли професор Гельмут Боссерт у 1946 році вперше під'їжджав до Кадірлі, найближчого до Чорної гори хетів "міста", йому довелося непереливки, місячи багнюку тодішніх ґрунтових доріг. У ті дні Кадірлі було крихітне провінційне містечко. Сьогодні це зручне і тихе невелике місто з двома чудовими готелями. Реактивним літаком звідси за годину можна перелетіти до Лондона.

Щоб дістатися звідси до Чорної гори (Каратепе), Боссерт мусив іти ще цілий день пастушачими стежками, порослими колючим чагарником. Ми ж на своєму вертольоті долетіли від Діярбакира до Кадірлі за годину, а тоді ще за двадцять хвилин до Каратепе. Райхове електронне обладнання було вже довезене сюди транспортним літаком сорок вісім годин до того.

Отут треба сказати про мету нашої експедиції. З Чорною горою, яка є частиною Анти-Таврського гірського хребта, пов'язано чимало таємниць. Так зване Хетське царство впало близько 1200 року до нової ери під ударами чужоземних орд, найвідомішими серед яких були ассірійці. Однак хетська культура на Каратепе, так само як і на Каршеміші й Зінджірлі, проіснувала ще п'ятсот років. Що ж відбувалося впродовж тих п'ятисот років? Яким чином зуміли хети зберегти свою культуру протягом такого довгого й неспокійного часу, коли їхня північна столиця Хаттусас була в руках ассірійців. Це була та проблема, якій я присвятив десять років свого життя.

Я завжди вірив у те, що розгадка цієї таємниці криється глибоко під землею, в надрах Чорної гори, і що її можна знайти, провівши розкопки. Адже саме внаслідок розкопок могил у Богазкеї були знайдені поховання культурного народу, давнішого від хетів аж на тисячу років.

Внаслідок розкопок 1987 року, я й справді виявив багато дивних базальтових статуеток, дуже відмінних від хетських скульптурних зображень – знаменитих биків, левів та крилатих сфінксів, знайдених на поверхні. Статуетки були пласкі й кутасті; в них проступало щось первісне, але ця первісність була зовсім не така, як у африканських скульптур, з якими їх час від часу порівнювали. На цих статуетках вирізьблено хетські, а не фінікійські і не ассірійські клиноподібні письмові знаки. Якби не ці знаки, я б подумав, що ті базальтові статуетки належать до зовсім іншої культури. Клинопис сам по собі становив ще одну проблему. Хоч наші знання хетської мови були досить повні завдяки дослідженням Грозного, а проте тут було ще чимало прогалин. Особливо часто ці прогалини траплялись у текстах, де йшлося про релігійний ритуал. (Уявімо собі, наприклад, археолога майбутньої цивілізації, якого загнав у безвихідь текст католицької відправи, зображення хреста і дивні скорочення). Отже ми вирішили, що написи на базальтових статуетках стосувалися майже виключно релігійного ритуалу, оскільки сімдесят п'ять відсотків з них були для нас не відомі.

Один з небагатьох написів, які ми змогли прочитати, був такий: "Перед (або під) Пітханасом жили великі старі". А ось ще один напис: "Тудаліяс ушанував Абхота Темного". Хетські символи, що означають "темний", можуть також означати "чорний", "нечистий" або "недоторканий" в індуїстському значенні.

Мої знахідки викликали широкий розголос в археологічному світі. Сам я спочатку схилявся до думки, що ті базальтові статуетки належать до іншої, протохетської культури (тобто попередникам хетів), яка дуже відмінна від культури, відкритої в Богазкеї і від якої хети перейняли своє клиноподібне письмо. Пітханас – давній хетський володар, який правив близько 1900 року до нової ери. Якщо мій здогад правильний, то напис означав, що перед Пітханасом жили великі протохети, від яких хети успадкували своє письмо. ("Нижче" могло означати, що їхні поховання були під похованнями хетів, так само, як і в Богазкеї.) Що ж до напису про Тудаліяса, ще одного хетського володаря, який правив близько 1700 року до нової ери, то цей напис означав, що хети взяли свій релігійний ритуал від протохетів, для яких Абхот Темний (або нечистий) був богом.

До такої думки, повторюю, я схилявся спочатку: що хети перейняли елементи релігії своїх попередників, які жили на горі Каратепе, і поробили написи на протохетських статуетках, аби показати спадкоємність своєї культури. Але чим більше я вивчав дані (які дуже складно розглядати тут у деталях), тим більше переконувався в тому, що статуетки пояснюють, як гора Каратепе залишалася острівцем культури ще довго після падіння Хетського царства. Яка ж сила так довго стримувала загарбників?

У даному випадку не сила зброї; знахідки в районі гори Каратепе свідчать радше про високий рівень художнього, а не військового мистецтва хетів. Байдужість нападників? Чого б це вони були байдужі? Адже через Каратепе, Зінджірлі й Каршеміш відкривався шлях на південь – до Сірії та Аравії. Ні, мені здається, що лише одна достатньо могутня сила могла стримати честолюбний і войовничий народ: забобонний страх. Сила Каратепе й суміжних земель, без сумніву, полягала в силі якоїсь могутньої релігії. Релігії чи магії? Може, гора Каратепе була визнаним центром магічної культури, так само як Дельфи. Чи не тому й оті дивні рельєфні зображення людей із пташиними головами, жукоподібних істот, крилатих биків та левів?

Райх не погодився зі мною через розбіжність його датування статуеток з моїм. Він сказав, що статуетки, незважаючи на винятково добру збереженість, були набагато тисяч років давніші за протохетську культуру. Пізніше він перевірив це за допомогою свого "нейтронного датувального приладу" і використовував мої статуетки як основний пробний матеріал. І тут виникла абсурдна ситуація. Датувальний прилад винятково точно визначав вік черепків із Шумеру й Вавилону (одержані результати ми перевіряли перехресним способом за допомогою іншого обладнання), а от зі статуетками справа стояла на місці. Принаймні, результати, які ми одержували, працюючи зі статуетками, були надто приголомшливі, щоб бути правильними. Нейтронний промінь спрямовувався на дрібнесенькі частинки кам'яного пилу в тріщинках і заглибинках статуеток. Аналізуючи ступінь "зношення" й руйнації тих частинок, датувальний прилад мав би приблизно визначити, скільки минуло часу відтоді, як був вирізьблений базальт. Однак прилад не виправдовував наших надій: стрілка індикатора дійшла до крайньої точки шкали – 10 000 років до нової ери! Райх сказав, що треба збільшити шкалу – просто цікаво, де ж зупиниться стрілка. Він збільшив шкалу вдвічі за допомогою якихось нескладних додаткових елементів. Стрілка й цього разу без найменших коливань дійшла до краю шкали. Це вже не вкладалося в рамки здорового глузду, і Райх подумав, чи не припустився він якоїсь помилки. Можливо, пил виник не внаслідок різьблення? В такому разі прилад міг показувати вік самого базальту! Так чи інакше, Райх наказав своїм помічникам зробити шкалу аж до мільйона років – завдання неймовірно важке, і щоб виконати його, треба було витратити ціле літо. Відтак ми виїхали експедицією до Каратепе, щоб на місці дослідити суть проблеми.

Отже… суть проблеми. Яким неправдоподібним здається все тепер, коли я розповідаю про це! Хіба можна повірити в простий "збіг обставин" у світлі наявних фактів? Але ж обидві мої "проблеми" таки збігалися: проблема самогубства мого приятеля і проблема базальтових статуеток.

Однак розповім все по порядку. За взаємною домовленістю ми з Райхом могли ночувати в комфортабельному готелі в Кадірлі, а вранці приїздити до Каратепе. Проте, оскільки наші робітники мешкали в найближчому селі, то й ми вирішили, що краще буде провести максимум часу на місці розкопок. Крім того, моє романтичне єство не погоджувалося щодня лишати друге тисячоліття до нової ери і щовечора знову занурюватися у вир подій кінця XX сторіччя. Тому ми напнули намет на невеличкому майданчику поблизу вершини гори.

Знизу до нас долинав безперервний гук річки Пірамуса, породжений вируванням його жовтих вод.

На вершині гори було встановлено електронний зонд. Цей прилад заслуговує на те, щоб про нього сказати кілька слів; винайшов його Райх, і з того часу в археології відбулася справжня революція. В принципі прилад був схожий на рентгенівський апарат або міношукач. Але міношукач не може знаходити ніяких інших предметів, крім металевих, а рентгенівські промені не можуть проходити крізь тверді, непрозорі тіла, оскільки земля тверда й непрозора, то давній спосіб просвічування рентгеном не міг дати археології ніякої користі. Навіть більше, молекулярна будова тих предметів, що цікавлять археологів (кам'яні вироби, гончарний посуд, кераміка тощо), приблизно така сама, як і молекулярна будова землі довкола тих предметів, отже, малоймовірно щоб їх можна було зафіксувати за допомогою рентгенівських променів.

Промені Райхової моделі електронного лазера проходили на глибину трьох миль і завдяки принципові "нейтронного зворотного зв'язку" можна було відразу ж визначити місцезнаходження будь-якого об'єкта правильної форми наприклад, кам'яної плити. Наші роботи-"кроти" порівняно легко докопувалися до об'єктів під землею.