Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

– Побачимо, що нам покаже розгортувальний пристрій,– сказав Райх і ввімкнув зонд.

Ми прикипіли очима до телевізійного екрана. Той був порожній; це означало. що розгортувальний пристрій був спрямований на масивний і важкий об'єкт. Райх крутив ручки керування. На екрані знову з'явилися хвилясті лінії, але цього разу вони були тонші й пряміші. За допомогою кількох ручок Райх зблизив їх між собою, і вся поверхня екрана перетворилася на зразкове тло з тоненьких чорно-білих ліній, як ото бувають штани в тоненьку смужку. А на ньому виразно виділялися чорні зарубки, викарбувані в скелі. Збудження протягом останніх кількох годин було таке сильне, що я дивився на них без особливого хвилювання. Сумнівів стосовно того, що вони собою являли, не було ніяких. Я бачив їх стільки разів… на базальтових статуетках. Переді мною був напис імені Абхота Чорного.

Робити більше було нічого. Ми сфотографували зображення на екрані, а тоді пішли до Райхового намету, щоб зв'язатись по радіо з Даргою, який перебував у Ізмірі. За якихось п'ять хвилин Райх уже говорив з ним. Він пояснив обставини, вибачився за ризиковану операцію з кротом (який належав турецькому урядові) і сказав: ми точно встановили, що блоки належать культурі "Старих", про яких згадується на одній із статуеток.

Дарга, здається, був трохи напідпитку. Райх досить довго пояснював йому, як це було, а коли Дарга нарешті зрозумів, що й до чого, то сказав, що вони разом з Фуадом зараз же прилетять до нас. Ми почали переконувати його. що цього не слід робити – було дуже пізно. Дарга сказав, що крота треба спрямувати в горизонтальному напрямку вздовж блоків і в такий спосіб обстежити інші об'єкти. Райх зауважив, що це неможливо. Кріт не міг рухатися вбік, лише вперед і назад. Для того, щоб обстежити сусідні блоки, його треба було підняти приблизно на сто футів, а тоді спрямувати вперед в іншому напрямку. На це пішло б кілька годин.

Нарешті ми таки переконали Даргу не летіти до нас так пізно, попрощалися й вимкнули радіоапаратуру. Хоч ми й були страшенно втомлені, але спати не хотілося ні Райхові, ні мені.

Кухар залишив нам усе необхідне для приготування кави. А до кави ми відкоркували ще й пляшку коньяку.

І саме тут, сидячи в наметі Райха опівночі двадцять першого квітня 1997 року, я розповів йому про те, що пережив напередодні. Я, либонь, почав говорити з ним про це, щоб відволіктися від отих сімдесятифутових блоків під землею. Це мені вдалося. На мій подив, Райх не бачив нічого дивного в тому, про що я йому розказував. В університеті він вивчав психологію Юнга і був знайомий з ідеєю "колективного несвідомого". Якщо існує колективне несвідоме, то розум кожної людини – це не окремий острівець, а становить частину великого континенту свідомості. Райх був набагато краще обізнаний з психологічною літературою, ніж я. Він цитував роботи Олдоса Хакслі, який випробував на собі дію мескаліну в 1940 році і дійшов того самого висновку, що й я – людська свідомість простягається всередині нас до безконечності. Хакслі, очевидно, пішов далі: він говорив про свідомість як про окремий світ – світ, у якому ми живемо, як про планету зі своїми джунглями, пустелями й океанами. А на цій планеті, як і слід було чекати, жили всякі дивні істоти.

Я з цим не погодився. Балачки Хакслі про дивних істот це, безперечно, не що інше, як метафора, як поетична вільність. Мешканці свідомості – це спогади та ідеї, а не чудовиська.

Райх на це сказав:

– Звідки ми можемо про це знати?

– Справді, ми про це не знаємо. Але так говорить здоровий глузд. Я згадав про те, що було зі мною минулої ночі, і моя впевненість похитнулася. Хіба це "здоровий глузд"? Чи, може, у нас уже виробилася звичка думати про людську свідомість так само, як наші пращури думали про Землю: Земля, мовляв, – центр Всесвіту? Я говорю про "мою свідомість" так само, як про "мій садок". Але в якому розумінні мій садок насправді "мій"? У ньому повно червів та комах, що не питають у мене дозволу на проживання в "моєму" садку, який існуватиме й після того, як я помру…

Такі міркування трохи заспокоїли мене. і я відчув себе краще. Я зрозумів причину своєї стривоженості (принаймні мені так здавалося). Якщо індивідуальність – ілюзія, а свідомість це щось на кшталт океану, то чому там не може бути інших істот? Перед тим, як заснути, я зробив помітку про те, що завтра треба замовити книгу Олдоса Хакслі "Небо і пекло".

Райхові думки звернули в практичніше русло. Через десять хвилин після того, як ми розійшлися, він гукнув мені зі свого намету:

– Послухай, Гілберте, треба попросити Даргу позичити нам велику повітряну платформу, щоб пересувати зонд. Це полегшить наше життя…

Дивно, що тоді жоден з нас не надавав особливого значення нашому відкриттю. Хоч ми й чекали, що воно викличе деяке пожвавлення в археологічних колах, але і Райх, і я забули про те, що сталося, коли Картер відкрив гробницю Тутанхамону або коли на узбережжі Мертвого моря поблизу Кумрану було знайдено стародавні рукописи. Археологи взагалі схильні ігнорувати галас засобів масової інформації та істерію журналістів.

Фуад і Дарга збудили нас о пів на сьому, коли робітників ще не було. З ними прибули чотири турецькі чиновники і двоє американських кіноакторів, які оглядали визначні місцеві пам'ятки. Райхові не сподобався такий несподіваний наїзд. Я сказав йому, що турецький уряд не перевищив своїх повноважень, якщо не брати до уваги акторів, які, звичайно, були тут зайві.

Насамперед усі хотіли переконатися, що блоки справді лежать на глибині двох миль. Райх увімкнув зонд і продемонстрував їм обриси Абхотового блока (як ми тепер називали його), а також крота поруч із ним.

Дарга висловив сумнів, що кріт пройшов дві милі вглиб землі. Райх спокійно підійшов до пульта керування кротом і ввімкнув його.

Результат був прикрий – екран залишився порожнім. Висновок міг бути лише один: обладнання крота не витримало внаслідок надто високої температури або тиску. Звичайно, це невдача, але не така вже й страшна. Кріт коштував дорого, але його можна було замінити.

Дарга й Фуад хотіли переконатися, що з механізмом зонда все гаразд. Райх цілий ранок демонстрував їм справність кожної ланки, доводив, що блоки справді лежать на глибині двох миль.