Розділ «Книга друга»

Зрештою, мало-помалу всі відвертаються від різних забобонів і підходять до визнання єдиної релігії, яка, здається, перевищує всі інші розумним змістом. Немає сумніву: інші вірування давно зникли б у них, якби не те, що людям, які намірялися перемінити релігію, не траплялись випадково невдачі. І вони пояснювали їх собі під впливом забобонного страху: мовляв, це сталося не випадково, а було карою божою,— начебто божество, з культом якого вони поривають, мстить за нечестивий намір проти нього. Від нас дізнались вони про ім’я Христа, його вчення, святе життя й чудеса, про не менш дивовижну непохитність стількох мучеників, добровільно пролита кров яких привела до їхньої віри силу-силенну народів на широкому світі. Важко повірити, з якою охотою вони приймали християнську віру: чи сталося це внаслідок якогось таємного божественного навіяння, чи через те, що релігія виявилась дуже близькою до тої єресі, в якої там найбільше прихильників. Щоправда, на мою думку, неабияке значення мала також розповідь про те, що Христос схвалив спільне життя своїх учнів, яке ще досі зберігається у справжніх християнських общинах. Усе ж, які б не діяли тут причини, чимало утопійців прийняло нашу віру й обмилось святою водою. На жаль, серед нас чотирьох (стільки залишилось із шести, бо двоє померло) не було жодного священика. Тим-то утопійці, хоч і були посвячені в інші таїнства, не удостоїлись тих, які в нас здійснюють виключно священики. Вони розуміють ці таїнства й сильно прагнуть прилучитися до них. Мало того, вони із запалом обговорювали між собою питання, чи може хтось, вибраний з їхнього числа, дістати сан священика без направлення до них християнського єпископа. І вони, мабуть, хотіли обрати такого, але, коли я покидав острів, ще не обрали. Навіть ті, кому не до душі християнська віра, нікого від неї не відстрашують і не переслідують її прихильників. Лише одного з ревнителів нашої віри покарали, коли я там був. Цей чоловік, який тільки-но прийняв хрещення, всупереч нашій пораді, почав з більшим запалом, ніж глуздом, привселюдно розводитися про віру Христову. Причому він до такої міри розпалювався, що нашим обрядам давав перевагу перед їхніми, та й взагалі засуджував їхні. Він кричав, що всі вони поганські, а їх прихильників називав нечестивцями й святотатцями, яких треба покарати вічним вогнем. Він довго проповідував таке, поки його не спіймали, обвинувативши не в зневазі релігії, а в підбурюванні народу, і засудили на вигнання. Примітно, що серед найдавніших утопійських законів є такий, згідно з яким ніхто не повинен зазнавати переслідування через свої релігійні погляди. Річ у тім, що Утоп, дізнавшись на самому початку про те, що до його прибуття тубільці вели між собою безперервні релігійні війни, і помітивши, що розсварені секти нарізно воювали за батьківщину, скористався розбратом і переміг їх усіх. Здобувши перемогу, він насамперед видав закон про те, що кожному дозволяється сповідувати релігію, яка йому до вподоби. Якщо ж хто-небудь задумає навертати на свою релігію інших, хай це робить, аби тільки робив це спокійно й лагідно, за допомогою переконування, не підриваючи при тому поваги до інших релігій; якщо ж не зуміє переконати умовлянням, то не сміє вдаватися до насильства й брудної лайки. Того, хто надто зухвало сперечається в релігійних питаннях, утопійці карають вигнанням або рабством.

Закон про релігійну свободу Утоп запровадив не лише з уваги на необхідність підтримати внутрішній мир, який, як він бачив, дуже підривали безупинна боротьба й непримиренна ворожнеча, а також тому, що вважав таку постанову корисною для самої релігії. Що стосується релігії, то він не зважився винести якусь необдуману ухвалу, неначебто сумніваючись, чи бог часом не підказує людям різні релігійні вірування, бажаючи, щоб вони в різний спосіб йому поклонялися. У всякому разі, Утоп вважав недоречним і нахабним погрозами та силою змушувати інших, щоб вони визнавали правдивим те, в що ти віруєш. Коли допустити, що тільки одна релігія правдива, а всі інші фальшиві, то, за передбаченням Утопа, істина зрештою випливе й виявиться сама собою; а станеться це, якщо діяти розумно й помірковано. Якщо ж боротися за істину із зброєю в руках і за допомогою бунтів, то найкраща й найсвятіша релігія загине від найбезглуздіших забобонів, як пропадають посіви серед тернів та кущів (адже найпідлішим людям властива найбільша впертість). Через це релігійне питання Утоп залишив невирішеним і дозволив, щоб кожний мав право вірувати, в що захоче. Проте він суворо й беззастережно заборонив будь-кому втрачати гідність людської природи до такої міри, щоб думати, начебто душа гине разом з тілом[161] і що світ існує без втручання з боку провидіння. Тому утопійці вірять, що після земного життя за провини призначено кари, а за доброчесність встановлено нагороду. Того, хто має протилежні погляди, не вважають навіть за людину, бо він принизив високу природу своєї душі, зрівнявши її з нікчемною звірячою плоттю. Такому відмовляють у праві називатися громадянином, бо він, якби його не стримував страх перед карою, зневажав би всі звичаї й порядки. Адже хто може сумніватися, що людина, яка не боїться нічого, крім законів, і не визнає нічого поза своїм тілом, догоджаючи лише своїм самолюбним пристрастям, не спробує тайкома обійти хитрощами державні закони своєї батьківщини або силоміць їх переступити. Людині з такими поглядами утопійці не виявляють ніякої пошани, не висувають її на жодну посаду, не дають ніяких громадських доручень, а всюди нехтують нею як створінням нікчемним і бездарним. Зрештою, її не карають, оскільки утопійці переконані, що почуття не підвладні волі людини. Разом з тим вони нікого не змушують погрозами приховувати свої погляди й не допускають лицемірства та брехні — пороків, яких вони страшенно ненавидять. Усе ж вони забороняють такій людині захищати свою думку, щоправда, лише перед юрбою, зате не тільки дозволяють, а й заохочують висловлювати свої погляди перед священиками і поважними мужами, впевнені, що безумство нарешті відступить перед доказами розуму.

Є там чимало й інших, яких не переслідують, бо вони не вважаються людьми поганими й по-своєму не зовсім позбавлені глузду. Ці знову допускають протилежну помилку, бо твердять, що душі тварин існують вічно. Правда, вони визнають, що їхні душі за своїм достоїнством не можна порівняти з нашими і тварини не призначені для однакового з нами щастя. Майже всі утопійці вважають безперечною істиною, що душі людей після смерті жде безмежне щастя, тому співчувають усім хворим, але смерті нічиєї не оплакують, хіба тільки тоді, коли бачать, як хтось розстається з життям неохоче і з тривогою. Річ у тім, що вони вважають це поганою призвісткою,— мовляв, така душа боїться, бо сповнена докорів сумління, передчуває в якийсь таємничий спосіб близьку кару. До того ж їм здається, що богові не буде милим прихід того, хто не біжить з радістю на його заклик, а тягнеться проти волі й опирається. Дивлячись на таку смерть, вони жахаються й тому виносять покійників із смутком і мовчки, тіло закопують у землю, помолившись, щоб бог був милостивий для них і в милості своїй пробачив їм їхні провини.

Навпаки, ніхто не оплакує того, хто помер бадьорим і сповненим доброї надії. Похорон таких людей супроводять співом. Гаряче доручають душі померлих богові, нарешті тіло спалюють більше з ознаками пошани, ніж із скорботою, а на місці поховання споруджують колону з викарбуваним на ній написом на честь померлого. Повернувшись додому, вони розповідають докладно про вдачу і вчинки покійника, і жодна сторінка його життя не згадується так часто і так охоче, як його радісна смерть. Таке згадування про стійкість померлого служить, на думку утопійців, для живих дуже дійовим заохоченням до доброчесного життя; заодно вони вважають, що такий обряд є вельми приємний для померлих. Померлі, як вони гадають, беруть участь у цих розмовах, хоч вони незримі через слабий зір у людей. Справді-бо, не личить блаженним душам не мати змоги пересуватися куди завгодно, та й невдячністю з їхнього боку було б відмовитися від бажання побачити своїх друзів, з якими за життя зв’язувала їх взаємна любов та відданість; ці почуття, на погляд утопійців, як і інші властивості характеру, після смерті швидше збільшуються, ніж зменшуються. Отже, вони вірять, що померлі перебувають серед живих, слідкуючи за їхніми словами та вчинками[162]. Тим-то, покладаючись на таких захисників, утопійці жвавіше беруться за роботу, а віра в присутність предків утримує їх від таємних ганебних учинків.

Ворожіння та різні забобонні способи пророкування, яким інші народи надають великого значення, утопійці зневажають і висміюють. До чудес, котрі відбуваються без будь-якої допомоги природи, вони ставляться з пошаною, вбачаючи в них дії, що свідчать про присутність божества. Вони твердять, що і в їхній країні часто бувають такі чудеса. Іноді у важливих і скрутних випадках утопійці влаштовують публічні молебні з твердою вірою в їх чудодійну силу і домагаються бажаного.

Утопійці вважають, що споглядати природу і потім прославляти її — справа, мила богові. Однак є досить багато людей, які під впливом релігії нехтують науками, не прагнуть до знання; в них немає ніякого дозвілля, вони вирішили заслужити майбутнє блаженство після смерті лише громадською діяльністю та добрими вчинками на благо інших[163]. Так, одні з них доглядають хворих, інші ремонтують дороги, чистять рови, лагодять мости, копають дерен, пісок, носять камені, рубають дерева, возять до міст підводами дрова, зерно тощо; коротко кажучи, вони роблять добрі послуги не лише державі, а й приватним особам, виявляючи більшу наполегливість і слухняність, ніж раби. Вони охоче й весело беруться до будь-якої роботи, неприємної, тяжкої і брудної, від якої багатьох людей звичайно відлякує виснажлива праця, відраза та сумнів у її доцільності. Вони турбуються про дозвілля для інших, а самі, віддаючись роботі, працюють, не вимагаючи за це для себе ніякої вдячності, не гудять способу життя інших і не вихваляють свій. Чим більше вони працюють, наче раби, з тим більшою пошаною ставляться до них співвітчизники.

Серед тих, що віддають свої сили громадському добробуту, є дві школи. Одна — це безшлюбні представники, які не тільки відрікаються від насолод кохання, а й утримуються від споживання м’яса, деякі — взагалі від тваринної їжі. Знехтувавши утіхами земного життя як шкідливими, вони прагнуть лише до майбутнього за допомогою праці в поті чола; в надії на швидке досягнення його утопійці зберігають веселість і життєрадісність.

Інші, не менш працьовиті, віддають перевагу шлюбові, не гребують насолодами земного життя; природа, за їхніми словами, вимагає від них праці, а батьківщина — дітей. Вони не відмовляються від жодної втіхи, якщо вона не відриває від праці. Люблять вони м’ясо тварин з тої причини, що, на їхню думку, від такої їжі люди стають сильнішими і здатними до будь-якої роботи. Цих утопійці вважають розумнішими, а перших — побожнішими. Якби прихильники першої школи, віддаючи перевагу безшлюбності перед шлюбом і вище цінуючи суворе життя від спокійного, спиралися на докази розуму, то вони стали б предметом насмішки, та оскільки вони кажуть, що керуються міркуваннями релігійного характеру, то їх за це поважають і цінують. Утопійці дуже уважно слідкують за тим, щоб не висловлюватись необачно про будь-яку релігію. Особливо це стосується тих, яким утопійці дають своєю мовою назву «бутрески»[164]; це слово можна перекласти латинським «релігійні».

Священики в Утопії відзначаються особливим благочестям, і тому їх дуже мало. В кожному місті не більше тридцяти, тобто за числом храмів. Але коли військо вирушає на війну, тоді сім священиків ідуть разом з ним, і стількох же обирають тимчасово на їхні місця. Повернувшись з війни, вони займають свої попередні посади, а їх заступники перебувають тимчасово в свиті первосвященика і по черзі вступають на місце тих, які вмирають. Очолює всіх первосвященик. Священиків обирає народ[165] і при тому, як і інших службових осіб, таємним голосуванням для забезпечення безсторонності. Обраних висвячує колегія священиків. Вони відправляють богослужіння, займаються релігійними обрядами і є, так би мовити, наглядачами за чистотою звичаїв. Великою вважається ганьбою, коли вони викличуть когось до себе з приводу його не досить пристойного життя й винесуть догану.

Зрештою, як обов’язком священиків є умовляти і попереджати, так обов’язком правителя та інших службових осіб — приборкувати й карати злочинців. Священики також не допускають до участі в богослужіннях тих, кого вони визнають невиправними негідниками. Ніякої кари утопійці не бояться так, як цієї. Покарані в такий спосіб укриваються найбільшою ганьбою, мучаться від таємного релігійного страху, до того ж їхня особиста свобода ненадовго забезпечена. Якщо вони спішно не доведуть священикам свого розкаяння, то їх хапають, і сенат карає їх за безчестя.

Священики навчають дітей та юнаків[166], причому турбуються куди більше про виховання чесності й доброчинності, ніж про їхні знання; вони докладають багато зусиль для того, щоб вселити з самого початку в ще ніжні і піддатливі душі дітей здорові погляди для збереження держави. Запавши в душі малечі, ці думки супроводять потім уже дорослих упродовж усього життя й приносять велику користь для захисту державного устрою, який занепадає саме від вад, що є наслідком неправильних поглядів.

Священиками можуть бути й жінки, бо і їх допускають до священицького сану, але жінок обирають рідше й притому лише вдів літнього віку. За священиків виходять заміж найкращі жінки країни. Взагалі жодну службову особу не поважають в Утопії більше, ніж священиків, і до такої міри, що в разі здійснення якогось ганебного вчинку священики не підлягають ніякому громадському суду, а їх полишають тільки богові та власному сумлінню. Бо утопійці вважають, що не годиться торкатися смертною рукою того, хто, нехай би він був і злочинцем, посвячений богові, немов свята жертва. Додержуватися цього звичаю утопійцям тим легше, що священиків у них дуже мало, та й вибирають їх дуже уважно.

Адже рідко коли може трапитися, щоб той, кого вибрано з-поміж найкращих і прийнято у високий сан з уваги на його доброчесність, міг скотитися так низько й вкритися неславою. Якщо навіть допустити такий випадок (бо людська природа химерна), все ж немає потреби боятися, щоб священики могли призвести державу до загибелі, тому що їх дуже мало і в них немає ніякої влади, а є тільки пошана. Утопійці тримають обмежену кількість священиків саме для того, щоб їхній сан, до якого ставляться тепер з великою шанобою, не втратив своєї ціни, коли б став доступним для багатьох. Особливо складним завданням вважають утопійці знайти більшу кількість таких хороших людей, які відповідали б цьому сану, що вимагає неабияких чеснот.

Не меншу пошану, ніж у себе вдома, утопійські священики мають серед інших народів. Це добре видно з того, звідки воно, на мою думку, пішло. Річ у тім, що, коли точиться бій між військами, священики, тримаючись осторонь, але не дуже далеко, стоять навколішках у святковому вбранні, простягаючи руки до неба. Вони моляться перш за все за загальний мир, потім за перемогу своїх бійців, але без кровопролиття з обох сторін. Коли військо утопійці в перемагає, священики кидаються в гущу битви і не допускають до різні переможених. Ворогам досить поглянути на священиків і звернутися до них за порятунком, щоб урятувати собі життя; доторк до довгополої одежі священиків, яка тріпоче на вітрі, захищає також і майно від безправ’я, зв’язаного з війною. Тому всі сусідні народи ставляться до них з пошаною і так дуже цінують їхню велич саме з тієї причини, що священики не менш часто врятовували своїх громадян від ворогів, ніж ворогів від своїх громадян. Адже відомо, що були навіть такі випадки, коли їхнє власне військо починало відступати і в розпачі пускалося навтьоки, а вороги рвалися до різні й грабунку; саме тоді, завдяки втручанню священиків, припинялася кровопролитна січа, обидва війська розборонялися, народи мирилися й укладали між собою мир на справедливих умовах. Ніколи не бувало такого дикого, жорстокого, варварського народу, який не вважав би особу утопійського священика за недоторкану й святу.

Перший і останній день місяця та року утопійці святкують урочисто. Рік поділяють на місяці, обмежуючи їх обертанням Місяця, а рік визначають кругооборотом Сонця. Перші дні місяців вони звуть своєю мовою цинемерними, а останні — трапемерними[167]. Ці слова можна перекласти як «початкові свята» й «кінцеві свята».

В Утопії височать чудові храми; вони не лише прекрасно побудовані, а й вміщують велику кількість народу. Це пояснюється тим, що храмів там небагато. Всі вони, однак, напівтемні. За словами утопійців, справа тут не в невмінні будівельників,— так радять священики, які твердять, що надмірне світло розпорошує увагу, а скупе і, так би мовити, невиразне сприяє зосередженості й посиленню побожності.

Хоч серед населення Утопії немає однієї загальної релігії, все ж її види, незважаючи на їхню різноманітність і численність, кожний по-своєму прямує до однієї мети — вшанування божественної природи. Тому в храмах не видно і не чути нічого такого, щоб не пасувало до всіх релігій взагалі. Якщо в якій-небудь релігії є притаманні їй обряди, то кожний віруючий виконує їх у стінах свого дому, а громадські богослужіння відправляються в такий спосіб, щоб вони не суперечили жодному з приватних. Тому в храмах не видно ніяких зображень богів, щоб кожний віруючий мав змогу уявляти собі бога в будь-якому вигляді, відповідно до змісту своєї релігії. Звертаючись з молитвою до бога, утопійці не називають його якимось особливим іменем, крім Мітри. Під цим іменем вони одностайно визнають єдину природу божественної величі, якою б вона не була. Всі молитви в них так складені, що кожен може їх говорити без зневажання своєї віри.

Отже, в кінцеві свята утопійці натщесерце збираються ввечері у храмах, щоб подякувати богові за щасливо прожитий рік чи місяць, останній день якого є святом. Наступного дня, тобто в початкове свято, вони вранці сходяться в храм, щоб разом просити про щастя та добробут у наступному році або місяці, який починають таким святом на добру прикмету.

А в кінцеві свята, до того як піти в храм, жінки вдома падають до ніг чоловіків, діти — до ніг батьків і признаються, що прогрішили, вчинивши щось непристойне чи недбайливо поставившись до своїх обов’язків, а тоді просять прощення за свої провини. Таким чином, будь-яка хмаринка домашніх чвар, яка затьмарювала сімейну злагоду, розвіюється від такого вибачення, і всі можуть брати участь у богослужінні з чистою і ясною душею; бо було б святотатством, якби хто-небудь брав участь у ньому з нечистим сумлінням. Тим-то ті, які усвідомлюють за собою ненависть або гнів проти когось, не йдуть на богослужіння, поки не помиряться й не очистять серця від злоби, тому що бояться швидкої і тяжкої кари.

Коли заходять у храм, то чоловіки йдуть праворуч, а жінки — ліворуч. Потім вони розміщаються так, що чоловіки кожного будинку сідають перед батьком сім’ї, а мати сім’ї займає місце позаду ряду жінок. Це робиться для того, щоб поза домом за поведінкою молодого покоління стежили ті, чия влада й вимогливість керують молодими вдома; вони також ретельно дбають про те, щоб молодші сиділи в храмі упереміш із старшими, бо інакше діти, доручені дітям, проводили б час у дитячих пустощах, у той час як вони повинні пройнятися побожним страхом до Всевишнього, який є головним і майже єдиним заохоченням до доброчесності.