Розділ «Книга друга»

А в тому Новому Світі, який екватор відділяє від нашого не стільки відстанню, скільки іншим життям і звичаями, ніхто не довіряє угодам. Чим численнішими і священнішими церемоніями супроводиться укладання угоди, тим швидше її розривають. Річ у тім, що неважко знайти в словах угоди привід до крутійства. Інколи текст угоди навмисно так хитромудро пишуть, що ніколи не можна зв’язати договірних сторін настільки міцними узами, щоб їм не вдалося викрутитися й поглузувати з власних зобов’язань. Якби такі хитрощі, а, точніше, обман і шахрайство, виявилися б в угодах приватних осіб, який галас здійняли б бундючні володарі,— мовляв, це святотатство, за яке слід вішати. А ті, хто дає правителям такі поради, ще й чваняться, що це їх заслуга.

З цього можна зробити висновок: справедливість виявляється всього-на-всього чеснотою простих людей, скромною, дуже й дуже далекою від королівської величі. Або ж існують щонайменше дві справедливості: одна з них личить простому народові, ходить пішки й повзе по землі і, зв’язана по руках та ногах, не може перескочити огорожі; друга — привілей правителів; вона величавіша за народну і набагато вільніша в рухах, тому що їй усе дозволено, за винятком того, що не вигідно їй самій.

Отже, такі звичаї правителів, які погано додержують угод, є, на мою думку, причиною того, що утопійці не укладають ніяких угод. Якби вони жили тут, то, можливо, змінили б свою думку у цій справі. Хоча їм здається, що навіть якби додержувати угод якнайсумлінніше, то вже погано те, що взагалі усталилася звичка укладати їх. Саме внаслідок цієї звички народи, відділені один від одного на невеликому просторі[152] невисоким пагорбом або яким-небудь струмком, уявляють, що вони не зв’язані ніякими природними узами, а народились ворогами та недругами й законно винищують один одного, якщо цьому не стоять на перешкоді угоди. Більше того, навіть після укладання угоди вони не об’єднуються в дружній союз, а залишають за собою можливість грабувати, оскільки в умови угоди не здогадались при її укладанні включити застереження, яке б це забороняло. Утопійці ж, навпаки, думають, що нікого не слід вважати ворогом, якщо він не вчинив тобі ніякої кривди. Узи ж природи сильніші за угоду, та й доброзичливість краще й тісніше з’єднує людей, ніж умови угоди.

До війни утопійці відчувають велику відразу, як до справи воістину звірячої, хоч у жодної породи звірів вона не є таким частим явищем, як у людини. Всупереч звичаю майже всіх народів, вони вважають, що немає нічого неславнішого від слави, здобутої на війні. Незважаючи на це, вони у визначені дні наполегливо вправляються у військовому ремеслі, причому не лише чоловіки, а й жінки. І робиться це тому, щоб не виявилось у них нездатних до війни, коли виникне необхідність воювати. Все ж вони не починають війни безпідставно, а лише в тому разі, коли доводиться захищати свої рубежі чи проганяти ворогів, які вторгнулися в країну їхніх друзів, або коли, змилосердившись над якимсь народом, гнобленим тиранією, доводиться своїми силами визволяти його від гніту тирана й від рабства, керуючись почуттям людинолюбства. Зрештою, допомогу друзям утопійці подають не завжди з метою, щоб захищати їх, інколи також, щоб відомстити за заподіяні їм кривди. Але діють вони так лише в тому випадку, якщо покривджені ще до початку війни звернулися до них за порадою, а вони, перевіривши справу, вимагали від кривдників відшкодування, але не одержали його. Тільки тоді вони зважуються піти війною на призвідника війни. Так поводяться утопійці, коли вороги, наскочивши, забрали здобич, але далеко лютіше діють тоді, коли купці дружніх народів, де б це не було, під приводом справедливості стають жертвою несправедливого звинувачення, або внаслідок застосування до них несправедливих законів, або через перекручене тлумачення хороших законів. Саме з такої причини виникла війна, яку утопійці вели незадовго до нашого часу на захист нефелогетів проти алаополітів[153]. Алаополіти нібито на законній підставі (так їм самим здавалось) скривдили нефелогетських купців. Чи вони діяли законно, чи це було безправ’я, у всякому разі, помстою за нього стала дуже жорстока війна, під час якої до сил і ненависті двох воюючих сторін додали свою допомогу й засоби навколишні племена. Як наслідок одні з квітучих народів зазнали сильного потрясіння, інші сильно занепали. Нещастя, що виникали одне за одним, закінчилися нарешті поразкою й поневоленням алаополітів, внаслідок чого вони перейшли під владу нефелогетів (бо утопійці воювали не за себе). До речі, поки держава алаополітів була в розквіті, ніхто не міг з ними зрівнятися в силі та могутності.

З такою жорстокістю утопійці мстять за кривди, навіть грошові, заподіяні їхнім друзям, а за власні відплачуються не такою мірою. Якщо вони зазнають майнової втрати через обман, з якою не зв’язане тілесне насильство, то, поки не одержать відшкодування, виявляють своє незадоволення лише тим, що утримуються від зносин з цим народом. Про своїх громадян утопійці дбають не менше, ніж про союзників, але грошову шкоду союзників вони сприймають важче, ніж власну. Річ у тім, що купці їхніх друзів, втрачаючи частину свого особистого майна, дуже переживають втрату. В громадян Утопії пропадає лише частина державного майна, причому такою, якого вдосталь є в країні і навіть з лишком, інакше вони не могли б вивозити його за кордон. Тому втрати ніхто не відчуває. Тим-то вони вважають зайвою жорстокістю мстити за майнову шкоду смертю багатьох людей: ні в своєму житті, ні в харчуванні ніхто з них не відчуває наслідків заподіяної шкоди. Проте якщо трапиться, що хто-небудь з їхніх громадян у чужій країні протизаконно зазнає тілесних пошкоджень або його вб’ють, то чи сталося це з вини держави, чи приватних осіб, утопійці досліджують справу через послів і заспокоюються лише з видачею винуватців, інакше незабарно оголошують війну. Виданих винуватців вони карають смертю або рабством.

Криваві перемоги викликають у них не тільки жаль, а й сором. Вони вважають безглуздям купувати навіть коштовні товари за надмірну ціну. Дуже радіють, коли їм удасться перемогти й приборкати ворогів умілістю та хитрощами; з цього приводу влаштовують тріумф на державні кошти і споруджують пам’ятник, немов після якогось героїчного подвигу. Тільки тоді вони похваляються, що діяли мужньо й героїчно, коли здобудуть перемогу завдяки силі розуму, до чого не здатне ні одне живе створіння, крім людини. Бо, кажуть вони, ведмеді, леви, кабани, вовки, собаки та інші тварини в боротьбі послуговуються лише фізичною силою; більшість із них перевищує нас своєю силою та лютістю, але всі вони поступаються нам щодо розуму та кмітливості.

Під час війни утопійці мають на увазі тільки одне: домогтися насамперед виконання таких умов, прийняття яких зробило б війну зайвою. Якщо ж обставини не дозволяють їм домогтися цього, то вони схиляють ворогів до того, щоб вони самі суворо покарали головних винуватців, аби на майбутнє відстрашити інших від подібного зухвальства. Намічений план дій утопійці спішать виконати якнайшвидше, причому більше дбають про те, як би уникнути небезпеки, ніж про те, щоб здобути собі славу чи похвалу. Тому зразу після оголошення війни вони намагаються потай і одночасно порозвішувати в найбільш видних місцях ворожої країни багато відозв, стверджених державною печаткою. У цих відозвах вони обіцяють величезну нагороду тому, хто умертвить ворожого правителя, а менші нагороди, але також щедрі, призначають за кожну голову тих осіб, імена яких подані у відозвах. Ці особи, на думку утопійців, стоять на другому місці після правителя, як відповідальні за виникнення чварів. Нагороду, обіцяну вбивці, вони подвоюють, коли він приведе до них живим кого-небудь із занесених до згаданих списків. Також навіть занесених до цих списків вони заохочують діяти проти товаришів, обіцяючи їм ті самі нагороди і на додаток безкарність. Тоді складається таке становище, коли начальники ворогів починають запідозрювати всіх інших, один одному не вірять, не дотримуються вірності, живуть у постійному страху і у великій небезпеці. Адже відомо, що часто значна частина занесених до списків осіб і в першу чергу сам правитель ставали жертвою зради з боку тих, на яких покладалися найбільші надії. Ось так легко подарунки штовхають людей на будь-який злочин, а утопійці не шкодують грошей, пам’ятаючи, на яку небезпеку наражають зрадників; тому величину ризику стараються компенсувати неймовірно високою винагородою. З тією ж метою вони обіцяють зрадникам не лише незмірну кількість золота, а й прибуткові маєтки на вічне володіння в найбезпечніших місцевостях дружніх країн. Ці обіцянки вони виконують якнайсумлінніше.

Інші народи засуджують цей звичай вдаватися до торгів із зрадниками як прояв жорстокості й душевної ницості. А утопійці, навпаки, ставлять собі його в заслугу, вважаючи, що діють розумно, бо таким чином можуть без жодної битви закінчувати великі війни. До того ж вони називають себе людяними й милосердними, тому що смертю кількох винуватців врятовують життя багатьох безвинних людей (як своїх, так і ворогів), приречених на смерть у бою. Тому юрму простого народу утопійці жаліють не менше, ніж власних громадян, знаючи, що народ не йде на війну добровільно, а гнаний наказами нерозумних володарів.

Якби, однак, такі засоби підвели, то утопійці сіють і підсилюють незгоду серед ворогів, спокушаючи брата правителя або когось із знаті надією на здобуття влади. Якщо внутрішні чвари вщухають, то вони підбурюють проти ворогів і втягують до війни сусідні народи, відшукавши якусь стару статтю договору, яких у королів ніколи не бракує.

Пообіцявши допомогу у війні, утопійці щедро дають союзникам гроші, а своїх громадян посилають воювати дуже рідко, бо кожний з них їм дорогий, і взагалі вони настільки цінують один одного, що нікого із своїх громадян не погодилися б проміняти навіть на ворожого правителя. Зате золото й срібло, оскільки ці метали зберігаються лише для таких потреб, утопійці витрачають без жалю, тим паче, що якби навіть витратили їх повністю, то їм від цього не жилося б гірше. Крім багатств, що є в країні, утопійці мають ще безмірні скарби за кордоном, і через те, як я сказав раніше, чимало народів є їхніми боржниками. Отже, вони посилають на війну солдатів, найнятих скрізь, зокрема в заполетів[154], які живуть на схід від Утопії на віддалі п’ятисот миль. Заполети — народ страшний, грубий, дикий. Вони залюбки живуть у лісах і недоступних горах, серед яких і виросли. Заполети — люди суворого способу життя, звиклі до спеки, холоду та праці, не знають ніяких розкошів, не займаються землеробством, не дбають ні про житло, ні про одяг, а всю увагу присвячують худобі. Живуть вони переважно полюванням і грабіжництвом. Немов народжені для війни, заполети наполегливо шукають можливості воювати; а коли її знайдуть, із запалом ідуть на війну і, виступаючи у великій кількості, дешево пропонують свої послуги першому-ліпшому, хто шукав солдатів. Знають вони в житті лише те мистецтво, яке ширить смерть. Вони завзято, з непідробною вірністю б’ються за тих, кому служать. Проте не зв’язують себе певним строком, а стають на чийсь бік з умовою, що на другий день готові перейти до ворогів, якщо ті дадуть їм більшу платню, однак через день можуть вернутися назад, коли їх запросять, пообіцявши дещо більшу винагороду.

Рідко коли ведеться в тих країнах війна, щоб у тому чи іншому війську не служила значна частина заполетів. Через це кожного дня трапляються такі випадки, коли родичі, найняті тою самою стороною, живуть між собою дуже дружно, а трохи згодом, опинившись у ворожих військах, зустрічаються як вороги. Запекло, забувши про кровну спорідненість, не пам’ятаючи про дружбу, вони знищують один одного, а до обопільного душогубства штовхає лише та обставина, що їх найняли за мізерну плату різні правителі. Заполети так прив’язані до грошей, що за збільшення щоденної платні на один гріш ладні без вагання перейти на другий бік. Ось так пожадливість швидко ввійшла в їхню плоть і кров, хоч, по суті, вони із своєї служби не мають ніякої користі, бо все, що зароблять кров’ю, витрачають на розваги якнайгіршого гатунку.

Цей народ воює за утопійців проти кого завгодно, тому що ніде він не одержить більшої винагороди за послуги. Утопійці підшукують для своїх цілей не тільки хороших людей, а й негідників, щоб ужити їх на зло. В разі потреби вони, приманюючи до себе людей обіцянками щедрої винагороди, наражають їх на смертельні небезпеки, з яких мало хто вертається для одержання грошей. Але тим, які врятували своє життя, сумлінно виплачують обіцяне, щоб у майбутньому заохотити їх до таких самих сміливих подвигів. Утопійцям байдуже, скільки таких чоловік загине, бо вони виходять з тієї точки зору, що людський рід буде їм вдячний, якщо пощастить очистити землю від усіляких покидьків, від гидкої й нікчемної зграї.

Крім заполетів, утопійці послуговуються військами тих, за кого вони заступаються, а також допоміжними загонами інших друзів. Насамкінець приєднують до них своїх громадян, з-поміж яких ставлять на чолі всього війська одного мужа випробуваної хоробрості. Він має двох заступників; поки він здоровий, вони перебувають на становищі приватних осіб; якщо ж він потрапить у полон або загине, то його заступає один з них, немов за правом спадковості[155], а цього, залежно від обставин, може замінити другий, щоб небезпека, в якій опинився полководець, не викликала сум’яття у війську, бо доля війни дуже мінлива. У кожному місті відбувається набір тих, хто записується в добровольці. Нікого не змушують служити у війську поза межами батьківщини, бо утопійці переконані, що несміливий від природи і сам не виявиться хоробрим, і страхом заразить своїх товаришів. Зрештою, якщо нагряне війна, то таких боягузів, з умовою, що вони здорові, саджають на кораблі, розподіляючи їх упереміш із відважними громадянами, або розставляють їх там і сям на мурах, звідки не можна втекти. Отже, сором перед своїми, близькість ворога та втрата надії на втечу заглушують у них почуття страху; часто крайня скрута породжує в них відвагу.

Утопійці, з одного боку, не тягнуть нікого із своїх громадян силоміць на війну за кордоном; з другого ж боку, вони не лише не забороняють жінкам супроводжувати чоловіків на військову службу[156], а й заохочують їх до цього, підбадьорюючи похвалами. Жінок, які вирушили в похід з чоловіками, ставлять у стрій поруч з ними. Їх оточують діти, свояки й родичі, таким чином підтримують себе взаємно ті, кого до цього спонукає сама природа. Великою ганьбою вважається, коли чоловік вертається з війни без жінки або син без батька. Тому, коли доходить до рукопашного бою і ворог чинить запеклий опір, тоді довгий і кровопролитний бій ведеться до взаємного винищення. Зазначимо, що утопійці всілякими способами намагаються, щоб не було потреби брати участь у битві їм самим, а прагнуть закінчити війну з допомогою найманих військ; коли, однак, побачать, що їм не минути участі в бою, тоді їх безстрашність не менша від розсудливості, з якою вони уникали бою, поки могли. Їхній бойовий запал виявляється не зразу при першому натиску, а сили вони набираються поволі; їхня відвага до такої міри помножується, що поступово в ході тривалого бою вони готові радше загинути всі до одного, ніж накивати п’ятами. Свідомість того, що вдома у кожного є що їсти, а також відсутність тривоги про долю потомства (бо така турбота всюди охолоджує благородні пориви) підносить у них настрій і вселяє віру в перемогу. Окрім того, знання військової справи надає їм упевненості; додають їм хоробрості й правильні погляди, засвоєні змалку завдяки навчанню та розумному державному ладові. Ось чому утопійці не цінять життя так дешево, щоб легковажно його втрачати, і, з другого боку, не дорожать ним настільки, щоб жадібно й ганебно чіплятися за нього, коли честь вимагає пожертвувати ним.

У той час, коли скрізь кипить запеклий бій, найдобірніші юнаки, які дали клятву віддати життя, викликають на бій ворожого полководця, кидаються на нього відверто або влаштовують засідку, нападають здалека й зблизька, йдуть на нього довгим і щільним клином, причому на місце втомлених увесь час стають свіжі воїни. Тому рідко буває, щоб ворожий полководець не загинув або не потрапив живцем у полон, хіба що вдалося б йому врятуватися втечею. Якщо утопійці перемагають, то не влаштовують різні переможених, а втікаючих ворогів беруть у полон з більшою охотою, ніж убивають. Ніколи, однак, не переслідують втікачів так, щоб не мати в тилу хоч одного загону під прапором у повному бойовому строю. Утопійці настільки обережні, що коли всі інші частини війська зазнають поразки, а перемогу здобув їх останній загін, то вони радше дозволять утекти всім ворогам, ніж переслідуватимуть утікачів, зчинивши тим самим безлад у своїх рядах. Уже не раз бувало, згадують вони, що вороги, розгромивши основний стрижень їхнього війська, радіючи перемозі, переслідували навсібіч розпорошених утікачів; і тоді утопійці, які у невеликій кількості, вишикувані для підмоги, чекали слушної нагоди, раптово накидалися на ворогів, котрі безладно вешталися, знехтувавши вимогами обережності. Це міняло результат усієї битви, бо певна й безсумнівна перемога вислизала з рук, а переможені, в свою чергу, перемагали переможців.

Нелегко сказати, в чому яскравіше виявляється військова хитрість і обережність утопійців: у вмінні влаштовувати засідки чи в тому, як їх уникнути. Так можна б подумати, що вони готуються до втечі, тоді як їм це не в голові, і, навпаки, коли мають такий задум, то здається, що навіть і про це не помишляють. Якщо вони помітять, що опинилися в скрутному становищі як через нечисленність війська, так і через несприятливе положення табору, тоді вночі тишком-нишком відходять або вислизають, застосувавши якісь військові хитрощі, а інколи непомітно відступають удень в такому порядку, що напасти на них при відступі не менш небезпечно, ніж під час наступу. Табір вони укріплюють якнайстаранніше глибочезним і широким ровом, усю викопану землю кидають на внутрішній бік. Для роботи залучають не поденників, а все виконується руками самих солдатів. Цією роботою зайняте все військо, за винятком тих, що вартують на валу на випадок раптового нападу. Таким чином, завдяки зусиллям багатьох людей, напрочуд швидко завершується побудова великих укріплень, які займають чимало місця..

Для відбиття ударів утопійці користуються міцною зброєю, зручною для будь-яких рухів і ношення, так що навіть при плаванні не відчувають найменшого тягара. Бо плавати озброєними вони звикли, починаючи з перших військових вправ. За метальну зброю їм правлять стріли, які не лише піхотинці, а й вершники випускають з незвичайною силою та влучністю. В рукопашному бою вони використовують мечі та сокири, рубаючи ними або колючи. Дуже вдало утопійці придумують бойові машини, а після побудування старанно їх ховають, аж до застосування на війні, боячись, щоб з ними ніхто не ознайомився раніше, ніж треба, і щоб не принесли вони більше насмішок, ніж справжньої користі. При побудові машин утопійці дбають насамперед про те, щоб можна було їх легко перевозити і зручно повертати.

Перемир’я, укладеного з ворогами, утопійці дотримуються так свято, що не порушують його навіть тоді, коли їх до цього штовхають. Ворожої країни вони не спустошують і посівів не спалюють, більше того, вони турбуються, наскільки це можливо, щоб ні люди, ні коні не витолочили їх, вважаючи, що посіви ці ростуть на їхню користь. І беззбройних утопійці ніколи не кривдять, хіба що це вивідачі. Міста, які їм без бою здалися, вони щадять, навіть завойованих не руйнують, лише вбивають тих захисників, хто противився здачі, а решту віддають у рабство. Мирне населення залишають у спокої. Якщо дізнаються, що хтось радив захисникам здатися, то таким людям виділяють якусь частину майна засуджених, решту — дарують союзникам. З-поміж самих утопійців ніхто ніякої здобичі не бере.

Закінчивши війну, утопійці накладають воєнні витрати не на союзників, на яких витратились, а на переможених. На цій підставі вони вимагають гроші, які зберігають на випадок подібних воєн, а також земельні володіння на вічне користування, що дають їм солідні прибутки. Такі прибутки утопійці мають від багатьох народів; виникнувши з різних причин, вони виросли більше ніж до семисот тисяч дукатів[157] щорічно. З метою правління тими народами утопійці щороку посилають до них деяких із своїх громадян під титулом квесторів[158]. Хоч ці громадяни живуть там розкішно й видають себе за вельмож, усе ж іще багато грошей залишається для державної скарбниці. Інколи утопійці вважають за краще довірити їх народові. Так вони роблять часто, поки в них не з’явиться потреба в грошах. Але ледве чи буває коли-небудь, щоб вони вимагали повернення грошей повністю. Частину згаданих землеволодінь вони віддають тим, хто за їхньою намовою брався за небезпечну справу, про яку я розповідав раніше. Коли який-небудь правитель, озброївшись, готується напасти на країну утопійців, вони незабарно з великими силами вирушать йому назустріч, щоб дати бій поза кордонами своєї країни, бо не ведуть війну на своїй землі нерозважно, та й немає такої необхідності, яка примусила б їх пустити на свій острів чужоземне військо союзників.

Релігіям утопійців властива різноманітність не лише на всьому острові, а й у кожному місті. Бо одні обожнюють сонце, інші — місяць, ще інші — одну з планет. Є й такі, що вшановують як бога, мало того, як найвищого бога, якусь людину[159], яка колись вирізнялася своїми чеснотами чи славою. Але далеко більша й найрозумніша частина не визнає нічого такого, а вірить у якесь єдине божество, невідоме, вічне, безмірне, незбагненне, що не піддається людському розумінню й наповнює весь цей світ не своїм громаддям, а могутністю. Його вони звуть батьком. Йому одному вони приписують початок, зростання, розвиток, зміну й кінець усіх речей; лише йому одному вони віддають божеську пошану. Незважаючи на різницю в релігійних віруваннях, усі інші утопійці згодні із згаданими громадянами в тому, що існує єдина найвища істота, якій ми завдячуємо і створенням усесвіту, і турботою про нього. Всі утопійці називають її рідною мовою однаково — Мітра[160], але різняться тим, що того самого бога розуміють по-іншому. Кожний визнає, що хай би ким був той, кого вони вважають найвищим божеством, у нього одна й незмінна природа, і тільки його божественній могутності та величі за згодою всіх народів приписується верховна влада над всесвітом.