Розділ «Книга перша»

Перша книга розповіді, яку вів видатний муж Рафаїл Гітлодей про найкращий устрій держави, в переказі знаменитого мужа Томаса Мора, громадянина й шерифа славного британського міста Лондона

Не так давно найнепереможніший король Англії Генріх, восьмий з черги під цим іменем, щедро наділений всіма рисами визначного володаря, мав неабиякого значення спірні справи з найяснішим державцем Кастілії Карлом[8]. Так ось, щоб вести переговори і владнати непорозуміння, наш король відправив мене послом у Фландрію як супутника і порадника незрівнянного мужа Кутберта Тунсталла[9], якого нещодавно король, на превелику радість усіх, призначив начальником архіву. Я не буду ніскільки його хвалити — не з побоювання, щоб мене, як його відданого друга, не запідозрили у надто прихильному свідченні його заслуг, а тому, що його чесноти і вченість ціную вище, ніж я міг би передати їх словами. Вони до такої міри відомі й знамениті, що розводитися про них нема потреби, хіба що, славлячи його особу, я опинився б у становищі людини, якій, як-то кажуть, забаглося лампою освітити сонце[10].

У Бругге[11], відповідно до домовленості, нас зустріли ті, кому державець доручив вести справу,— всі люди визначні. Серед них головною особою був бургомістр Бругге, чоловік вельмишановний, а вустами і душею посольства — Георгій Темсіцій[12], настоятель собору в Касселі, красномовний не лише від ученості, а й від природи. До того ж він був чудовий правознавець і неабиякий мастак вести переговори завдяки своєму таланту й великому досвіду.

Коли ми, збиравшись не один раз, у дечому не дійшли певної згоди, вони, попрощавшись з нами, поїхали на кілька днів у Брюссель, щоб дізнатись про думку їхнього державця. А я тим часом, скориставшись нагодою, поїхав у Антверпен. Під час мого перебування в цьому місті відвідували мене різні люди, але наймилішим із усіх був Петро Егідій[13], уродженець Антверпена, чоловік надзвичайно приємний, славнозвісний серед своїх співгромадян великою чесністю й поважністю, достойний якнайвищої пошани. Не знати, чому більше при його молодому віці слід було дивуватись — його вченості чи гарному характеру (він-бо вельми порядний і високоосвічений). До того ж він ставився до всіх з відкритим серцем, а в стосунках з друзями виявляв таку прихильність, безпосередність, вірність і щире почуття, що годі, мабуть, знайти кого-небудь, хто міг би зрівнятися з ним щодо прикмет досконалого друга. Властива йому рідкісна скромність, навіть без дрібки вдаваності, ні в кого не мала стільки простодушності, поєднаної з розсудливістю, як у нього. Далі, в розмові він був такий милий, так незлобливо жартівливий, що своєю невимушеною привітністю і приємними балачками полегшував мені в значній мірі тугу за батьківщиною, рідною домівкою, дружиною й дітьми, побачити яких охопило мене тривожне прагнення, бо вже минуло більше чотирьох місяців, як я їх не бачив[14].

Одного разу я був на богослужінні в храмі діви Марії, прекрасній будівлі, куди ходить сила-силенна віруючих. Коли закінчилася відправа і я мав вернутися в заїзд, то випадково побачив, як Егідій розмовляв з якимсь підстаркуватим чужоземцем, із засмаглим обличчям, довгою бородою та з дорожнім плащем, що недбало звисав з його плеч. Обличчям і одягом він скидався на моряка. Помітивши мене, Петро підходить до мене і вітається. Я хотів відповісти йому, але він відводить мене трохи вбік і каже: «Бачиш цього чоловіка? — і показує на того, з яким він щойно на моїх очах розмовляв.— Я,— каже він,— намірявся прямо звідси повести його до тебе».— «Я був би дуже радий,— відповідаю я й додаю: — Не так йому, як тобі».— «І зовсім ні,— заперечує Егідій,— коли б ти знав цього чоловіка, то зрадів би саме йому. Річ у тім, що з усіх людей на світі ніхто не міг би розповісти тобі стільки історій про невідомі країни та їхніх жителів, скільки знає він, а мені відомо, як жадібно ти слухаєш такі новини».— «Виходить,— кажу,— я правильно здогадався, бо зразу, з першого погляду, визначив, що цей чоловік — мореплавець».— «Усе-таки,— не погоджується Петро,— ти дуже помилився, бо він, щоправда, плавав по морях, але не як Палінур[15], а скоріше як Улісс[16], точніше — як Платон[17]. Адже цей Рафаїл (таке його ім’я, а прізвище Гітлодей[18]) чудово знає латинську мову та й грецькою володіє досконало. Причому, грецьку він засвоїв навіть грунтовніше, ніж латинську, бо цілком присвятив себе філософії, а в цій галузі людського знання, як він дізнався, латинською мовою немає нічого гідного уваги, крім деяких творів Сенеки[19] та Ціцерона[20]. Віддавши братам отчий маєток, яким він володів у себе на батьківщині (сам Рафаїл — португалець), і бажаючи побачити світ, він приєднався до Амеріго Веспуччі[21] й був його нерозлучним супутником у трьох подорожах із тих славних чотирьох, про які повсюдно сьогодні читають, але з останньої подорожі назад не повернувся. Річ у тім, що Рафаїл наполегливо догоджав Амеріго і навіть домігся від нього бути в числі тих двадцяти чотирьох чоловік, яких залишили у фортеці[22] наприкінці останнього мореплавання. Отже, його залишили згідно з його власним бажанням, бо до душі йому більше були мандри, ніж турбота про розкішний гробовець у рідному місті. Адже з його вуст постійно злітали такі вислови: „Хто не має урни, того прах у небі спочинок знайде“[23], або: „Дорога до Всевишнього звідусіль однакова“[24]. Якби не милосердя боже, то він дорого заплатив би за такий спосіб мислення.

Розлучившись з Веспуччі, Рафаїл з п’ятьма товаришами з фортечного гарнізону об’їхав багато країн і наостанок якимсь дивом опинився на Тапробані[25], звідки прибув у Калікут[26], де застав, немов на замовлення, кораблі португальців, і зрештою, над усяке сподівання, повернувся на батьківщину».

Коли Петро розповів це, я подякував йому за таку увагу до мене і за бажання посприяти мені насолоджуватися розмовою з цим чоловіком у надії, що його розповідь буде мені приємною. Тепер я звернувся до Рафаїла. Після обміну привітаннями і висловами загальноприйнятої ввічливості, які звичайно кажуть при першій зустрічі незнайомі люди, ми всі пішли до мене додому. Там у саду сіли собі на лавку, вкриту зеленим сукном, і почали розмову.

Рафаїл, отже, розповів нам, як після від’їзду Веспуччі він сам і його товариші з фортеці почали поступово ласкавою поведінкою приваблювати до себе тубільців і спілкуватися з ними не тільки у повній безпеці, а й в найкращій дружбі. Згодом здобули вони приязнь та прихильність їхнього володаря (ім’я його й назву країни Рафаїл не запам’ятав). Завдяки його щедрості він сам і п’ятеро його товаришів одержали вдосталь харчів і грошей на дорогу, а також найнадійнішого провідника (бо по воді доводилось просуватися на плотах, а суходолом — на возі), щоб провів їх до інших володарів, куди вони прямували з якнайкращими рекомендаціями. Після багатоденної подорожі вони відвідали малі та великі міста в пристойно впорядкованих державах з великим населенням. А поблизу лінії екватора, обабіч нього на всьому просторі, охопленому бігом сонця, побачили безлюдні пустелі, висушені безупинною спекотою. Скрізь бруд, похмура природа, все суворе й необроблене, всюди водяться хижі звірі та змії, живуть люди, не менш дикі, ніж звірі, і не менш небезпечні. Зрештою, що далі вони їхали від екватора, то поволі все ставало кращим: і небо лагідніше, і земля милує око зеленню, і норов у тварин ласкавіший. Насамкінець з’явилися народи, великі та малі міста, де велася жвава сухопутна і морська торгівля — внутрішня, з найближчими сусідами, а також зовнішня — з найвіддаленішими племенами.

Рафаїлу пощастило відвідати багато країн, змірявши їх уздовж і впоперек завдяки тому, що не тільки його, а й його товаришів радо брали на будь-який корабель, що вирушав у дорогу. Він розповідав, що кораблі, які вони побачили в перших країнах, мали плаский кіль, на щоглах були напнуті вітрила з позшиваних шматків папірусу або з лози, а в інших місцях — із шкіри. Далі вони надибували кораблі з загостреними днищами та з вітрилами з конопляного полотна, нарешті з’явилися кораблі, цілком схожі на наші. Їхні моряки були добре обізнані з морем і розбирались у погоді. За словами Рафаїла, вони щиро йому дякували, бо він навчив їх користуватися магнітною стрілкою, про існування якої вони досі не знали і через те, зрозуміла річ, з острахом пускалися в море, не зважуючись плавати в іншу пору року, а тільки влітку. Тепер, покладаючись на цей інструмент, моряки не бояться зимових буревіїв. Як наслідок — вони стали більш безтурботними, аніж убезпеченими від лиха. Тим-то слід побоюватися, що винахід, який мав дати їм користь, може через нерозважливість стати причиною великих бід.

Розповідати докладно про все, що і в якій країні він бачив, було б надто довго, та й не входить воно в мету цього твору; можливо, ми поговоримо про це іншим разом. Особливо ж доцільно буде звернути головну увагу на розумні й корисні установи, помічені цим мандрівником у народів, які досягли певного рівня культури. Про все це ми жадібно розпитували його, і він дуже радо відповідав на наші запитання. Поки що ми утрималися від розпитувань про різні чудовиська, бо вони перестали бути чимсь незвичайним. Усіляких Скілл[27], хижих Келен[28], людожерних Лестригонів[29] та подібних їм жахливих страховиськ можна знайти ледь не скрізь, а ось громадян з розумними і здоровими поглядами на життя ти не всюди знайдеш.

Зрештою, відмітивши у цих нових народів чимало хибних законів, Рафаїл разом з тим перелічив багато таких, що могли б послужити прикладом для виправлення помилок, яких припустилися наші міста, народи, племена й королівства.

Тепер я маю намір переповісти те, що він розповідав про звичаї й установи утопійців. Попередньо, однак, перекажу розмову, яка послужила неначе переходом до згадки про цю державу.

Так ось, Рафаїл дуже влучно перелічив спершу хиби в державному устрої нашому і тих народів (а їх назбиралося чимало тут і там), далі він підкреслив розумні установи, наявні як у нас, так і в них, причому він характеризував звичаї й здобутки кожного народу так проникливо, що складалось враження, немовби він прожив увесь вік у тих краях, де зупинявся лише ненадовго.

Тому Петро, який з подивом слухав його, сказав: «Далебі, мене дивує, дорогий Рафаїле, чому ти не запропонуєш свої послуги якомусь королю. Я впевнений, що ти припав би до вподоби будь-якому з них, бо своєю вченістю і знанням людей та країн міг би не лише їх розважати, а й повчати добрими прикладами й допомагати мудрими порадами, водночас ти чудово влаштував би свої власні справи та й подбав би про своїх рідних».

«Що стосується моїх рідних,— відповів він,— то я про них не журюсь, бо, думається мені, я чесно виконав свої зобов’язання щодо них. Інші тільки на схилі віку або в час хвороби відписують їм своє майно, причому навіть неохоче це роблять, і тільки тому, що не можуть більше його доглядати, а я розподілив усе, що мав, поміж рідних і друзів, будучи не лише сповна здоровим і міцним, а й молодим. Гадаю, що вони повинні бути задоволені моєю добротою й не вимагатимуть від мене ще чого-небудь, приміром, щоб я заради них поступив на службу до королів».

«Твоя правда,— сказав Петро,— але я мав на увазі інше: щоб ти став не слугою, а робив послуги королям».— «Слово „послуга“ лише на один склад довше, ніж слово „слуга“»,— зауважив Рафаїл. «Як би ти це не витлумачив,— мовив Петро,— я вважаю, що в такий спосіб ти міг би принести користь не лише поодиноким людям, а й всьому суспільству, та й поліпшити своє становище».— «Поліпшити своє становище, обираючи шлях, від якого відсахується моя душа? — спитав Рафаїл.— Тепер я живу, як хочу, а це, безперечно, випадає на долю небагатьом багряноносцям[30]. Хіба без мене мало таких, що запобігають ласки у можновладців? Ти гадаєш, що станеться велика біда, якщо обійдуться без мене або когось іншого, подібного до мене?»

Тоді я сказав: «Дорогий Рафаїле, ясна річ, що ти не жадібний ні до багатства, ні до влади, і людину таких поглядів я, звичайно, поважаю й шаную не менш від кого-небудь із можновладців. А втім, мені здається, що ти зробиш велику справу, достойну тебе і твого розуму, такого шляхетного й філософського, якщо присвятиш свій талант і наснагу суспільству, навіть якби це пов’язано було з певними особистими втратами. Бо коли б ти став радником якогось великого володаря, то міг би принести неабияку користь, схиляючи його до правди й чесності. А що ти саме так діяв би — я не сумніваюсь. Адже від правителя, немов з невичерпного джерела, ллється на весь народ струмінь усілякого добра й зла. Ти завжди завдяки своїй досконалій вченості навіть при відсутності відповідної практики, більше того, хоч би й без ученості, а лише завдяки пребагатому життєвому досвіду, став би видатним порадником будь-якого з королів».

«Дорогий Море,— відповів Рафаїл,— ти припускаєшся подвійної помилки: по-перше, щодо мене, по-друге, щодо самої справи. Бо в мене немає здібностей, які ти мені приписуєш, і якби навіть вони й були у найвищому ступені, то й тоді моє відречення від особистої свободи не дало б державі ніякої користі. По-перше, річ у тім, що володарі здебільшого радніше займаються справами військовими (а в них я не маю ніякогісінького досвіду та й не бажаю його мати), ніж благородними мирними справами. Далеко настирливіше вони дбають про те, щоб усіма правдами й неправдами завоювати нові країни, ніж про те, щоб добре правити своїми володіннями. Крім того, в складі королівської ради немає нікого, хто був би справді настільки розумний, щоб не потребував поради іншого, і немає такого, хто, маючи власну думку, був настільки розумним, щоб хотів прислухатися до поради іншого; ці радники тільки те й роблять, що підтакують найнедоречнішим висловлюванням улюбленців володаря й силкуються своєю згодою досягнути їхньої ласки. Звичайно, сама природа влаштувала так, що серцю кожного милі його власні творіння. Це ми бачимо і в тваринному світі: крукові подобається його пташеня, мавпі — любе її малятко[31]. Отже, коли в королівській раді, де з заздрощів нехтують чужою думкою або найкращими вважають лише свої поради, хтось переповідає те, що прочитав про давноминулі події, чи те, що побачив в інших країнах, то слухачі поводять себе так, немовби уявлення про їхню мудрість наражене на небезпеку,— вони бояться, що заживуть слави дурнів, якщо їм не вдасться знайти помилок у чужих поглядах. А коли доказів їм не вистачає, то вдаються до такого прийому: це, кажуть, було до душі нашим предкам, з якими ми хотіли б зрівнятися щодо мудрості. Сказавши таке, вони заспокоюються, переконані, що чудово себе захистили. Виходить, неначе велика небезпека виникла б для держави, якби знайшовся хтось мудріший у чому-небудь від предків[32]. З усім тим, що вони вдало запровадили в життя, ми дуже радо миримось, але коли в якійсь справі можна порадити розумну зміну, ми вмить судомно чіпляємося за цей довід і не дозволяємо ніяких змін. З такими зарозумілими, недоречними, безглуздими міркуваннями я зустрічався часто-густо в різних країнах, а одного разу також в Англії».

«Скажи, будь ласка,— запитав я,— ти був у нашій країні?» — «Був,— відповів Рафаїл,— я жив там кілька місяців, невдовзі після страхітливої поразки, якої зазнали повсталі західні англійці у громадянській війні проти короля[33]. У цей час я багато чим зобов’язаний вельмишановному панотцеві Джонові Мортону[34], архієпископові Кентерберійському і кардиналові, тодішньому канцлерові Англії. Муж цей, дорогий Петре (я звертаюсь до тебе, бо Мор знає, про що я хочу розповісти), заслуговував пошани не стільки за своє високе становище, скільки за розум та доброчесність. Він мав середній зріст і ще не зігнувся від похилого віку, вираз його обличчя викликав повагу, а не страх. У поведінці він був невимушений, але разом з тим серйозний і статечний. Інколи він любив, звертаючись до прохачів гострішим тоном, але не на шкоду їм, перевірити, яка в кого вдача, яке самовладання властиве тому чи іншому. Захоплювався чужою чеснотою, немов своєю власною, аби тільки в людині не було зухвалості. Таких він вважав здатними займати державну посаду. Мова його була витончена й рішуча. Притаманні йому були глибоке знання права, незрівнянний розум, дивовижна пам’ять. Свої виняткові природні дані він удосконалив наукою й різними вправами. У мене склалось враження, що король цілком довіряв його порадам, і під час мого перебування в Англії правління державою спиралося саме на них. Адже майже з юнацьких літ, опинившись одразу після школи при королівському дворі, Мортон усе життя був причетний до найважливіших справ, безнастанно зазнавав на собі різних примх долі й у вирі багатьох великих небезпек набрався значного державного досвіду, а набутий в такий спосіб досвід не скоро зникає.

Коли одного разу я сидів у нього за столом, був там випадково якийсь мирянин, знавець ваших законів. Він ні сіло ні впало почав на всі лади вихваляти те суворе правосуддя, яке застосовувалось тоді до злодіїв. Розповідав він, що вішали їх повсюдно, інколи по двадцять на одній шибениці, причому не міг вийти з дива (саме так він висловився), що хоч мало кого з них минає смертна кара, але від якоїсь проклятої долі злодіями скрізь аж кишить. Тоді я, зважившись у присутності кардинала вільно висловити свою думку, промовив: „Нічого тобі дивуватися. Таке покарання злодіїв виходить поза межі справедливості й не дає суспільству ніякої користі. Як відплата за крадіжки воно надто суворе, однак, незважаючи на це, покінчити з цими злочинами не спроможне. Бо проста крадіжка — не такий вже тяжкий злочин, щоб за нього карати смертю, та й найсуворіша кара не зможе втримати від злодійства тих, хто не має іншого способу заробити собі на прожиток. У цьому відношенні не тільки ви в Англії, а й більшість людей на світі, на мою думку, наслідуєте поганих наставників, які воліють лупцювати учнів, аніж їх учити. Адже крадієві наперед визначено тяжкі й жахливі муки, хоч доцільніше було б подбати про такий лад, який забезпечив би всім членам суспільства засоби для життя. Тоді ні в кого не виникло б страшної необхідності спершу вкрасти, а потім загинути“».