Розділ «Книга перша»

Інший пропонує видати чимало заборон, встановивши великі штрафи за їхнє порушення, особливо за те, що йде врозріз з інтересами народу.; а потім можна поділитися вирученими грішми з тими, на чию шкоду діяли заборони. В такий спосіб володар здобуде прихильність народу і з двох джерел черпатиме прибутки: перше джерело становитимуть грошові штрафи, збирані з тих, кого жадоба наживи заманить у пастку, друге — збори з продажу привілеїв, ціна яких, звісно, буде тим більша, чим кращий буде володар. „Глядіть-но,— скажуть люди,— як наш володар неохоче дарує що-небудь приватним особам, якщо це невигідно народу, і тому підвищує ціпу за привілеї“. Інший, нарешті, радить королю зобов’язати суддів, щоб вони будь-яку справу вирішували на користь короля; крім того, їх слід викликати в палац і пропонувати, щоб вони розглядали справи в його присутності. Тоді жодна така справа не буде визнана настільки несправедливою, щоб хто-небудь із суддів чи з бажання заперечувати, чи з сорому сказати те саме, чи щоб здобути ласку володаря не знайшов щілину, через яку можна б проштовхнути кривотлумачення. Таким чином, при розбіжності в поглядах суддів ясна сама собою справа спонукує до її обговорення, істина береться під сумнів, а це якраз дає королю зручний привід тлумачити закон на свого користь. Інші приєднуються до думки короля або із сорому, або із страху, через те суд спокійно виносить вирок. Адже не може не знайтися причини голосувати за короля. Для цього досить, щоб на боці володаря була справедливість чи буква закону, чи заплутаність змісту документа, чи, нарешті, те, що для сумлінних суддів важить більше, ніж всі закони,— незаперечна прерогатива володаря[77].

Усі ці порадники одностайно визнають правильність вислову Красса: „Володар, якому необхідно утримувати військо, ніколи не має вдосталь грошей“[78]. Крім того, король, хоч би й хотів, не може ніколи чинити несправедливо, тому що все майно, яке є у людей, як і самі люди, належить королю, й кожний має стільки, скільки в нього не відняла королівська ласка; для володаря дуже важливо, щоб цієї власності у підданих було по змозі якнайменше, бо опора його влади полягає в тому, щоб народ не розбестився від багатства й свободи, тому що люди багаті й вільні не вміють терпляче зносити суворі, несправедливі накази, в той час як убозтво і злидні притупляють розум, привчають до слухняності, позбавляють пригноблених благородного бунтарського духу.

Припустимо таке: я тоді знову встану і почну сперечатися: мовляв, усі ці поради для короля ганебні й згубні, бо не тільки його честь, а й безпека полягають радше в багатстві народу, ніж у його власному. Далі я буду доводити, що народ вибирає короля для себе, а не для нього самого, щоб завдяки його зусиллям і наполегливості люди могли жити в добробуті й безпеці, вільні від несправедливості. Тим-то священним обов’язком володаря є більше піклуватися про щастя народу, аніж про своє власне, подібно до того, як обов’язок пастуха[79], якщо він вівчар, полягає в тому, щоб нагодувати овець краще, ніж себе самого. Якщо ці порадники гадають, що убозтво народу є надійною запорукою миру, то вони глибоко помиляються, як це показує дійсність. Справді-бо, де можна знайти більше чвар, як не серед злидарів? Хто якнайнаполегливіше прагне до перевороту, як не ті, кому не до вподоби існуючий суспільний лад? У кого, нарешті, є більш відчайдушне прагнення викликати загальне сум’яття, в надії на цьому поживитися, як не у тих, кому нічого втрачати? Отже, коли якогось короля його підданці зневажають або ненавидять до такої міри, що він не в силі утримати їх в покорі, хіба що за допомогою образ, грабунку й конфіскації майна, доводячи їх таким чином до жебракування, то йому, певна річ, краще відмовитися від трону, ніж відстоювати владу цими засобами. Застосовуючи їх, він, щоправда, зберігає титул володаря, але, ясна річ, втрачає свою велич. Не личить королівському достоїнству панувати над злидарями, а радше — над громадянами заможними і щасливими. Це саме мав, безперечно, на увазі Фабріцій[80], муж високого й благородного духу, коли відповів, що воліє правити багатими, ніж самому бути багатим. І справді, коли хтось один удосталь має розкоші й втіх, а всі інші навколо стогнуть і плачуть, то такий король не господар у королівстві, а сторож в’язниці. Як невігласом є той лікар, що вміє лікувати хворих, лише викликаючи іншу хворобу, так само той, хто не вміє змінити життя громадян в інший спосіб, крім як позбавивши життєвих благ, повинен визнати, що він не спроможний правити вільними людьми. Хай він спершу вилікується від своєї млявості й зарозумілості, бо за такі вади народ зневажає чи ненавидить свого володаря. Хай, отже, живе він собі на свої кошти, нікому не шкодячи, хай узгоджує витрати відповідно до прибутків, приборкує злочинців, хай вмілим повчанням більше запобігає злочинам підданців, аніж дозволяє їм розростатися, щоб потім за них карати. Хай володар не відновлює легкодухо закони, відмінені звичаєм, особливо такі, що давно вийшли з ужитку й нікому не потрібні. Хай ніколи під виглядом штрафу не бере того, чого чесний суддя не дозволив би взяти жодній приватній особі, як одержане несправедливо, обманним шляхом.

Нарешті, я міг би розповісти їм про чудовий закон макарійців[81], які живуть неподалік від Утопії. Їхній король у перший день свого панування після врочистих жертвоприношень зобов’язується під присягою не мати у своїй скарбниці більше, ніж тисячу фунтів золота або рівноварту кількість срібла. Кажуть, що цей закон установив один прекрасний король, який турбувався більше про благо батьківщини, ніж про своє багатство. Цей закон повинен був зарадити такому нагромадженню грошей, яке б викликало їх нестачу в народу. Король, очевидно, вважав, що такої кількості золота чи срібла вистачить на випадок, коли йому доведеться воювати з заколотниками або його державі — відбивати напад ворогів, але ця сума надто замала, щоб намовити громадян на вторгнення в чужі володіння. Це було головною причиною для видання такого закону, другою була передбачлива турбота про те, щоб вистачало грошей для щоденного їх обігу в народі. Король розраховував, що оскільки він зобов’язаний виплачувати все те, що назбиралось у скарбниці зверх установленого законом розміру, то в нього не буде потреби шукати нагоди діяти на шкоду підданців. Такого короля боятимуться лиходії, а любитимуть чесні громадяни. Так ось, якби я проповідував такі й подібні думки людям, схильним до цілком протилежного способу мислення, як ти гадаєш, чи не вийшло б таке, що я розповідаю казку глухим?»

«Безперечно, навіть найглухішим, — погодився я.— Але я зовсім не дивуюся цьому, та й, правду кажучи, мені здається, що немає потреби вести такого роду розмови чи давати такі поради, коли ти впевнений, що вони не знайдуть відгуку. Справді-бо, яку користь має принести або в який спосіб може вплинути така незвичайна промова на тих, в чиїх умах глибоко закоренилися цілком протилежні погляди? Така схоластична філософія може бути приємною серед друзів у невимушеній розмові, але не місце їй на радах володарів, де з великою серйозністю обговорюються важливі справи».

«Саме це я й казав,— додав Рафаїл,— у володарів немає місця для філософії».— «Звичайно,— мовив я,— немає місця для схоластичної філософії[82], яка вважає себе придатною всім і всюди. Але є інша філософія, життєвіша, що знає, на якій сцені їй виступати, і, пристосувавшись до неї, грає свою роль вміло й добропристойно в тій п’єсі, яку підказує життя. Такою філософією й треба керуватись. Уявім собі, що під час вистави якоїсь комедії Плавта[83], де домашні раби верзуть усілякі дурниці, ти вийшов би наперед на сцену в одязі філософа й почав декламувати з трагедії „Октавія“[84] уривок, де Сенека розмовляє з Нероном. Хіба не краще було б тобі зіграти роль німого статиста, ніж недоречною декламацією влаштовувати для публіки таку трагікомедію? Певна річ, ти зіпсував би і спотворив поставлену п’єсу, якби вніс у неї щось стороннє, хоч би твій додаток був кращий від оригіналу. Грай якомога краще ту п’єсу, яка в тебе на руках, і не внось у неї плутанину тим, що спадав тобі на думку з іншої п’єси, хоч би й кращої.

Так стоять справи і в державі, і на нарадах у володарів. Якщо неможливо викоренити помилкові погляди, якщо ти не спроможний відповідно до своїх переконань вилікувати давно закоренілі пороки, то з цієї причини не слід відмовлятися від служіння державі, як не годиться під час бурі покидати корабель лише тому, що ти не здатен втихомирити вітри. Але не треба насильно втовкмачувати незвичайні й нечувані помисли людям, які дотримуються протилежних поглядів, якщо можеш здогадатися, що вони не матимуть у них ніякої ваги. Краще іти до мети кружною дорогою і старатися в міру сили виконати все успішно. Якщо ж не зумієш домогтися того, щоб у якійсь справі взяло верх добро, то постарайся принаймні применшити вплив зла. Адже неможливо, щоб усе на світі було прекрасне, коли не всі люди хороші, та я й не сподіваюсь, що це станеться протягом кількох найближчих років».

Рафаїл зауважив: «Із цього не може вийти нічого іншого, як те, що, намагаючись вилікувати від шаленства інших, я сам разом з ними зсунуся з глузду. Бо якщо я хочу казати правду, то мушу її казати. Зрештою, я не знаю, чи личить філософові казати неправду, але, у всякому разі, це не в моїй натурі. Можливо, ця моя промова буде неприємна й прикра отим королівським радникам, однак я не бачу, чому вона, попри свою незвичайність, повинна здаватись їм безглуздою. Якби я з’ясував тобі, які думки виклав Платон у своєму творі „Держава“[85], або те, що роблять утопійці у своїй державі, то хоч усе це, звичайно, виглядало б дуже добрим, але могло б тобі видатись чимсь чужим, тому що тут у кожного є приватна власність, а там — усе спільне. Якщо йдеться про мою промову, то вона, застерігаючи від небезпек і вказуючи на них, може не сподобатись тим, які, йдучи протилежним шляхом, вирішили скинути у провалля разом із собою й інших; та й що в моїх словах було такого, про що не слід було б говорити всюди публічно? У всякому разі, я гадаю, що коли ми повинні замовчувати як незвичайне і недоречне всі істини, що їх порочні звичаї людей зробили такими, то, значить, і від християн слід нам приховувати багато дечого із учення Христа, однак він не тільки заборонив приховувати, а й велів навіть одверто із дахів проповідувати своїм учням те, що нашептав їм на вухо[86]. Переважна частина його вчення не менш суперечить звичаям сьогоднішніх людей, ніж висловлені мною погляди. Щоправда, проповідники, люди хитрі, пішли, очевидячки, за твоєю порадою і, побачивши, як важко людям погодити свої звичаї з релігійними вимогами Христа, пристосували його вчення, немов лінійку з м’якого свинцю[87], до людських звичаїв, щоб принаймні сяк-так їх поєднати. Проте, як мені бачиться, їм удалося домогтися тільки того, що нечесні люди можуть спокійнісінько чинити зло. Та й я, мабуть, досяг би того ж результату, якби брав участь у нарадах володарів. Виходить таке: або я висловлюватиму думки, відмінні від тих, що їх мають усі інші (а це означало б, що не можна так думати), або думатиму так само, як інші,— однаково я стану тоді, як каже Мікіон у п’єсі Теренція[88], підсобником їхнього безумства. Я не можу збагнути, що означає цей твій кружний шлях, яким, на твою думку, треба прагнути до того, щоб на випадок, коли не можна все зробити досконалим, то хоча б уміло повернути справу і перетворити її по змозі в якнайменше зло. На нарадах володарів немає місця для подвійної гри, там треба відкрито схвалювати найгірші поради й підписуватися під найзгубнішими постановами. А той, хто навіть скупою похвалою дає згоду на безчесні постанови, достойний називатися шпигуном і майже зрадником.

Більше того, опинившись у такому оточенні людей, яким легше зіпсувати навіть найкращу людину, ніж самим виправитися, ти не зможеш чим-небудь корисним прислужитись державі. Спілкування з такими розбещеними людьми або зіпсує тебе, або, якщо вдасться тобі зберегти чесність і невинність, ти будеш змушений прикривати чужу злобу і глупоту. Отже, немає й мови, щоб оцим кружним шляхом можна було що-небудь змінити на краще. Тому Платон у своєму чудовому порівнянні доводить, що мудреці мають право утриматись від участі в правлінні державою[89]. Бо вони бачать, що народ, заполонивши вулиці, мокне під зливою, але не можуть намовити людей сховатися від дощу й зайти в будинки. І ось мудреці, знаючи, що коли вийдуть на вулицю, то нічого не доб’ються, а тільки промокнуть разом з іншими, сидять у помешканнях, задоволені тим, що хоч і не можуть вилікувати чужої глупоти, але принаймні самі забезпечені від зливи.

Зрештою, дорогий Море, якщо сказати тобі щиру правду, то, на мою думку, всюди, де є приватна власність, де все вимірюється вартістю грошей, там навряд чи слід сподіватися, щоб у державі панувала справедливість і був добробут. Хіба що ти назвеш справедливим такий стан речей, коли все найкраще дістається найгіршим людям, чи вважатимеш правильним те, що все розподіляє між собою жменька людей, та й вони живуть не дуже-то щасливо, тоді як всі інші зовсім нещасні.

Беручи це до уваги, я наодинці сам з собою задумуюсь глибоко над дуже розумними і гідними пошани основами життя утопійців, які правлять державою з допомогою небагатьох законів, але так успішно, й доброчесність там у ціні при загальній майновій рівності, й всі живуть у добробуті. З другого боку, я порівнюю з їхніми звичаями спосіб життя стількох інших народів, які вічно у себе наводять порядок, однак не домоглися належного порядку, бо кожний називає своєю власністю все те, що йому дісталося; щодня видається там безліч законів, але і їх недосить, щоб хто-небудь домігся чогось із їхньою допомогою або щоб захистили вони чи чітко відрізнили від чужого те, що кожний називає своєю власністю. Про це свідчать незліченні позови, які раз у раз виникають, і ніколи не буде їм кінця-краю. Так ось, повторюю, коли я роздумую над тим сам з собою, то віддаю справедливість Платонові й не дивуюся більше, що в нього відпала охота вводити які-небудь закони тим народам[90], котрі знехтували принципами, за якими всі блага розподіляються порівну між усіма членами суспільства. Цей мудрець збагнув, що єдиною умовою загального добробуту є проголошення майнової рівності. Тільки не знаю, чи можна її запровадити там, де у кожного є своя власність. Річ у тім, що кожний намагається, спираючись на певні законні підстави, привласнювати собі якомога більше, і яким великим не було б народне багатство, його поділить між собою небагато людей, залишаючи трудівникам злидні. Звичайно, буває так, що одні заслуговують долі інших, бо багатії зажерливі й нечесні, а бідарі, навпаки, люди скромні й прості, які своєю щоденною працею дають більше користі суспільству, ніж самим собі.

Тим-то я твердо переконаний, що повне скасування приватної власності — єдина передумова рівного й справедливого розподілу матеріальних засобів і забезпечення людям щасливого життя. Доки приватна власність буде існувати, доти найчисленнішу й найкращу частину суспільства гнітитиме неминучий і нестерпний тягар нужди та журби. Правда, я визнаю, що його можна до деякої міри полегшити, разом з тим рішуче стверджую, що повністю позбутися його неможливо. Так, наприклад, пропоную постановити таке: нікому не дозволяється мати землі зверх установленої норми; сума грошей обмежується законами; видати закони, які забороняли б королю зловживати владою, а народові бунтувати; заборонити домагатися будь-чого за допомогою хабарів або шантажу; не дозволяти службовим особам розкішного життя, щоб це не ставало приводом для відшкодування витрачених грошей шляхом обману та здирств і не виникало необхідності доручати високі посади багатим людям замість найздібнішим, які б справлялися зі своїми обов’язками набагато краще. Такими законами, підкреслюю, можна було б полегшити і пом’якшити згадані суспільні лиха так само, як частими припарками звичайно зміцнюють немічне тіло тяжкохворого. Все ж, поки існуватиме приватна власність, немає ніякої надії на вилікування і повернення хворому суспільству здоров’я і сили. До того ж, турбуючись про вилікування однієї частини тіла, ти роз’ятриш рану на інших. Так навперемінно від лікування одного виникає хвороба іншого, бо нікому не можна додати щось так, щоб не відняти того в когось іншого».

«А мені,— заперечив я Рафаїлові,— здається, що навпаки: люди ніколи не житимуть заможно там, де все спільне. Звідки ж візьметься достаток в усьому, якщо кожний ухилятиметься від праці тому, що не буде зацікавлений в особистому прибутку, а покладання надії на чужу працю може заохочувати до лінощів? Хоч би навіть злидні змушували людей до праці, та коли закон не охоронятиме як приватну власність те, що хтось собі придбав, чи не довелося б тоді людям страждати від кровопролиття й чвар? Особливо, коли зникне повага до влади і пошана до неї; я просто не уявляю собі, чи може бути інакше, якщо між людьми немає суспільної різниці?»

«Я й не дивуюсь,— відповів Рафаїл,— твоїм поглядам, тому що ти ніяк не можеш уявити собі такого суспільства або уявляєш його помилково. Але якби ти побував зі мною в Утопії й побачив на власні очі звичаї та установи утопійців так, як я (а прожив я там більше п’яти років і ніколи не виїхав би звідти, якби не бажання розповісти про цей новий світ), то ти без вагання визнав би, що тільки там існує суспільство з досконалим державним ладом».

«Авжеж,— сказав Петро Егідій,— ти навряд чи зумів би переконати мене, що у жителів нового світу є кращий суспільний устрій, ніж у цьому, нам відомому. Тут і таланти, гадаю, не гірші, і держави стародавніші, ніж там, та й завдяки нагромадженому багатющому досвіду створено багато Вигод для життя людей, не згадуючи вже про деякі наші випадкові винаходи, для здійснення яких потрібен неабиякий розум».

«Що стосується давності їхніх держав,— заперечив Рафаїл,— то ти мав би правильнішу думку, якби прочитав історію їхнього світу; якщо їй вірити, то міста існували там раніше, ніж у нас з’явилися люди. Далі, як там, так і тут могло виникнути все те, що досі винайшов розум людини або подарував випадок. Зрештою, я глибоко переконаний, що ми переважаємо їх талановитістю, а не старанністю й працьовитістю. Бо, за їхніми літописами, до прибуття туди нашого корабля вони ніколи нічого не чули про наші справи. Називають вони нас ті, що живуть по той бік рівнодення. Колись давно, понад тисячу років тому, біля острова Утопія розбився якийсь корабель, загнаний туди бурею. На берег морські хвилі викинули якихось римлян та єгиптян, які вже потім ніколи звідти не виїжджали. Поглянь-но, як уміло скористалися цим випадком працьовиті утопійці. Не було в Римській імперії такого ремесла, якого з користю для себе вони не навчилися б від викинутих на берег чужоземців або, послуговуючись лише натяками, не відкрили самостійно. Подумай, скільки користі принесла їм та обставина, що одного разу до них потрапили люди з нашого світу. Якщо ж раніше якийсь подібний випадок загнав кого-небудь звідти до нас, то хто знає, чи це не призабулось, як, мабуть, забудуть наші нащадки й те, що я був колись на цьому острові. І якщо його жителі після однієї зустрічі відразу засвоїли всі наші розумні винаходи, то стосовно нас, думаю, мине чимало часу, перш ніж ми запозичимо з їхніх винаходів кращі з них. Вважаю, що головною причиною цього є те, що хоч ми і не поступаємось їм ні здібностями, ні матеріальними засобами, все ж їхня держава має розумніше правління, ніж у нас, і процвітає щасливо».

«Отже, дуже тебе прошу, дорогий Рафаїле,— сказав я,— опиши нам цей острів, причому не вдавайся до стислості, а розкажи по порядку про його землі, річки, міста, населення, його звичаї, установи, закони, одне слово, про все, що, на твою думку, нам варто знати. Будь певний, нам цікаво довідатися про ті речі, яких ми досі не знали».— «Дуже радо задовольню ваше бажання,— відповів він,— тому що все міцно закарбувалося в моїй пам’яті. Але розповідь вимагає довшого часу».— «Тоді,— мовив я,— зайдімо до мене, пообідаємо, а потім виберемо зручний час для розповіді».— «Добре»,— погодився Рафаїл.

Отож ми пішли обідати. Після обіду вернулися на те саме місце, сіли на ту саму лавку і наказали слугам, щоб ніхто нам не заважав. Потім ми з Петром Егідієм нагадали Рафаїлові виконати свою обіцянку. Коли він побачив, з якою напруженою увагою й жадобою ми чекаємо на його розповідь, то деякий час сидів мовчки в задумі, а тоді почав так розповідати.

Кінець першої книги

Друга буде