Ніч ополудні

Знову запала мовчанка. Рубашов надів пенсне.

— Дозвольте й мені поставити вам питання, — сказав він. — Ви справді вірите в це ідіотство чи тільки вдаєте?

У кутиках очей Іванова з’явилась та сама привітна лагідна усмішка.

— Я ж вам сказав, що ми маємо докази. Буду конкретнішим: ми маємо зізнання. Буду ще конкретнішим: ми маємо зізнання людини, яка мала виконати замах за вашим наказом.

— Вітаю! І що ж то за людина? Іванов голосно засміявся.

— Хвацьке питання!

— Можна те зізнання прочитати? Або зустрітися на очній ставці з тою людиною?

Іванов уже не сміявся, лише усміх застиг на його устах. Похилившись на стіл, він знову випустив дим просто Рубашову в обличчя. Ця розв’язність Рубашову не сподобалася, проте він змовчав.

— Пам’ятаєте ту історію з отрутою? — раптом сказав Іванов. — Здається, я вже запитував вас про це? Сьогодні ролі помінялися. Сьогодні ви на грані самогубства, А я хочу вам зарадити. Колись ви переконали мене, що самогубство — це дрібнобуржуазна романтика. Тепер я спробую відмовити від самогубства вас. І таким чином ми розквитаємось.

Рубашов не поспішав з відповіддю. Намагався відгадати, чи Іванов говорить щиро, а чи в його словах криється неминуча в подібних справах підступність. І водночас почував дивне, майже нестерпне бажання помацати пальцями білу латку на стіні. «Нерви, — подумав він. — Одержимість. Смішний забобон ступати лише по краях цементних плит у камері; бурмотіння безглуздих фраз; постійне потирання пенсне об рукав... Нерви».

— Цікаво, — порушив тишу Рубашов, — яку саме схему ви розробили для мого порятунку? Характер цього допиту радше вказує на протилежну мету.

Усмішка розлилася по всьому обличчі Іванова.

— Ви старий дурень, — сказав він Рубашову і, перехилившись через стіл, схопив його за ґудзика піджака. — Я таки добре зробив, що дав вам змогу вибухнути. Інакше ви вибухли б у найнедоречніший час. Невже ви не бачите, що зі мною нема навіть стенографа?

Він подав Рубашову цигарку.

— Ви поводитесь, як дитина. Як романтична дитина. Але досить цього. Зараз ми накидаємо коротеньке зізнання, і на сьогодні досить. Гаразд?

Гострим поглядом Рубашов пронизав слідчого:

— Що має бути у цьому зізнанні?

Іванов, не перестаючи посміхатися, відповів:

— У зізнанні зазначимо, що ви з такого-то року належали до такої-то опозиційної групи. А нижче додамо, що ви категорично заперечуєте свою участь у планах замаху на вождя. І пояснимо: ви вийшли з групи, довідавшись про злочинні терористичні задуми опозиції.

Вперше Рубашов посміхнувся.