Розділ «IV Богиня»

ПИСЬМЕННИК: той, хто пише, особливо професійно («Вебстерський словник»)

ВИГАДКИ: обман або удавання («Вебстерський словник»)

Полі, Чи Ти Зможеш?

Так, звісно, він міг. «За сценарієм письменника Енні вижила, хоча він розумів, що це тільки вигадки ».

Він насправді снідав із Чарлі Меррілом. Їхня розмова дійсно відбулася. Тільки коли він зайшов до себе у квартиру, то збагнув, що прибиральниця позапинала штори. Він таки впав і мало не закричав з переляку, коли Енні, наче Каїн, повстала з-за дивана, але це виявився кіт, косоокий сіамець на ім’я Дампстер, якого він купив у притулку місяць тому.

Енні ніде не було, бо Енні зовсім не була богинею. Вона була божевільною жінкою, яка чомусь заподіяла Полу багато лиха. Їй удалося витягнути з рота й горла папір і вибратися надвір крізь вікно, поки Пол забувався наркотичним сном. Вона дісталася до сараю та впала. Коли Вікс і Макнайт її знайшли, вона вже померла, але не від нестачі повітря. Насправді вона померла від пробитого черепа, який пошкодила при ударі об камінну поличку, коли спіткнулася. Можна сказати, що її вбила та сама машинка, яку так ненавидів Пол.

У неї були грандіозні плани. Того разу навіть сокири було замало.

Вони знайшли її поруч зі стійлом Мізері. Однією рукою вона вхопилася за рукоятку електропилки.

Тепер усе було позаду. Енні Вілкс лежала в могилі. Але, подібно до Мізері Честейн, вона не знаходила спокою. Пол марив уві сні та наяву, як знову й знову викопує її з-під землі. Богиню вбити не можна. Можна тільки втопити її в бурбоні, та й по всьому.

Він підійшов до бару, подивився на пляшку, а потім озирнувся на двері, де валялися гранки й милиці. Пол кинув на пляшку прощальний погляд і повільно пішов підбирати розкидані речі.

Сполоснути.

Півгодини по тому Пол сидів перед порожнім екраном комп’ютера, розмірковуючи про те, що поступово перетворюється на мазохіста. Замість бурбону він прийняв аспірин, але це все одно не змінить подальшого перебігу подій. Він сидітиме протягом п’ятнадцяти хвилин або навіть тридцяти, спостерігаючи, як у темряві блимає курсор, а потім вимкне пристрій… і таки вип’є.

Хоча…

Хоча коли він вертався додому після сніданку з Чарлі, то побачив дещо цікаве, і до нього прийшла ідея. Невелика. Зовсім маленька. Врешті-решт, подія була незначною. Просто по Сорок восьмій вулиці йшов хлопчик, штовхаючи перед собою магазинний візок, от і вся пригода. Але на візку стояла клітка, у якій сидів досить великий пухнастий звір, якого Пол спочатку сприйняв за кота. А коли придивився, то помітив на його спині широку білу смугу.

— Синку, — спитав Пол, — це скунс?

— Ага, — відповів хлопчик і поштовхав візок геть. У місті не заведено зупинятися для довгих розмов із незнайомцями, особливо такими дивними, у яких під очима висять мішки розміром із пару наплічників фірми «Самсоніт» і які пересуваються за допомогою металевих милиць. Хлопчик завернув за ріг і пропав.

Пол побрів далі, сподіваючись зловити таксі, але щодня йому треба було проходити принаймні милю, тож він вирішив її подолати. Ноги нівроку розболілися, і, щоби викинути з голови думку про обов’язкову милю, Пол почав розмірковувати про те, звідки йшов цей хлопець, де він роздобув цей візок і, перш за все, звідки взявся цей скунс.

Позаду почувся шум, і Пол відвернувся від порожнього екрана. З кухні вийшла Енні. На ній були джинси та червона фланелева сорочка. У руках вона тримала електричну пилку.

Він заплющив очі, потім розплющив, побачив знайому порожню кімнату і раптом розлютився. Він повернувся до комп’ютера та почав швидко друкувати, мало не гамселячи по клавішах:

1