Розділ «Майстер і Маргарита»

Однак далі баритися в передпокої було незручно, і Стьопа відразу уклав плян: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз щонайперше хитро випитати в іноземця, що він, власне, має намір сьогодні показувати у ввіреному Стьопі Вар’єте?

Тут Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, що стояло в передпокої, давно не витираному ледачою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, мов жердина, і в пенсне (ах, якби тут був Іван Миколайович! Він впізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відбився й одразу зник. Занепокоєний Стьопа глибше зазирнув у передпокій, і вдруге його колихнуло, бо в дзеркалі пройшов здоровезний чорний кіт і так само зник.

Стьопі урвалося серце, він похитнувся.

«Що ж це таке? — подумав він, — чи я не божеволію? Звідки ці відображення?!» — він заглянув до передпокою й полохливо заволав:

— Груню! Який тут кіт в нас швендяє? Звідки він? І хтось іще з ним?!

— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — озвався голос, але не Груні, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, на батьківщину. Вона жалілася, що ви їй відпустку замахлювали.

Слова ці були настільки несподіваними й недоладними, що Стьопа вирішив, що недочув. У цілковитому сум’ятті він підтюпцем побіг до спальні й закляк на порозі. Волосся йому ворухнулося, і на лобі з’явився розсип дрібного поту.

Гість був у спальні вже не сам, а в товаристві. У другому кріслі сидів той самий тип, що примарився йому в передпокої. Тепер його було ясно видно: вуса-пір’їнки, скельце пенсне зблискує, а другого скельця немає. Та виявилися в спальні речі й дещо гірші: на ювеліршиному пуфі в розв’язній позі розвалився дехто третій, а саме — страшенних розмірів чорний кіт із стопкою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він встиг підчепити маринованого гриба, в другій.

Світло, і без того слабке в спальні, вже зовсім стало меркнути Стьопі в очах. «Ось як, виявляється, з’їжджають з глузду!» — подумав він і вхопився за одвірок.

— Я бачу, ви дещо заскочені, дорогоцінний Степане Богдановичу? — провідався Волянд в Стьопи, що цокотів зубами. — Проте дивуватися немає з чого. Це мій почет.

Тут кіт випив горілку, і Стьопина рука ковзнула одвірком додолу.

— І почет цей потребує місця, — правив Волянд, — тим-то дехто з нас зайвий в квартирі. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — цапиним голосом заспівав довгий картатий, у множині кажучи про Стьопу. — Взагалі вони останнього часу страшенно свинячать. Пиячать, вступають у зв’язки з жінками, користають зі свого становища, ні біса не роблять, та й робити нічого не можуть, бо геть не розуміються на тому, що їм доручено. Начальству очі замулюють!

— Машину марно ганяє казенну! — наклепав і кіт, жуючи гриба.

І тут вкоїлася четверта, й то остання з’ява в квартирі, коли Стьопа, зовсім вже сповзши на підлогу, охлялою рукою шкрябав одвірок.

Впрост із дзеркала трюма вийшов маленький, але надзвичай плечистий, в котелку на голові[154], з рота якого стирчало ікло, спотворюючи й без того небачено мерзенну фізіономію. Та до того ще й вогняно-рудий.

— Я, — устряв до розмови цей новий, — взагалі не розумію, як він потрапив у директори, — рудий гугнявив чимраз то дужче, — він такий самий директор, як я архиєрей!

— Ти не скидаєшся на архиєрея, Азазелло[155], — зазначив кіт, накладаючи собі сосисок на тарілку.

— Я ж це й кажу, — прогугнявив рудий і, повернувшись до Волянда, додав шанобливо: — Дозвольте, мессіре[156], його викинути під усі чорти з Москви?

— А дзусь!! — раптом гаркнув кіт, настовбурчивши шерсть.