Розділ «Новели»

— Дитину? Дитину? Не може бути!

— Але вона так сказала.

— Мабуть, ти добре не почула.

— Ні, почула. І він теж сказав те, що й ти, — схопився і вигукнув: «Дитину?» Вона довго мовчала, а тоді й каже: «Що ж тепер буде?» А тоді...

— Що тоді?

— Тоді ти кашлянула, і я втекла.

Менша розгублено дивиться просто перед себе.

— Дитину? Не може бути. Де ж у неї та дитина?

— Я не знаю. От саме цього я її не можу збагнути.

— Може, вдома... народилася раніше, ніж вона прийшла до нас... Мама, звичайно, не дозволила взяти її з собою, через нас. Тому вона й така сумна.

— Що ти вигадуєш, вона ж тоді зовсім не знала Отто!

Вони знов замовкають, довго міркують, але збагнути, в чому ж тут річ, ніяк не можуть. Ця думка не дає їм спокою. І знов починає менша:

— Дитина... Цього ніяк не може бути! Звідки ж у неї візьметься дитина? Адже вона неодружена, а тільки одружені люди мають дітей — це я знаю.

— А може, вона була одружена?

— Не балакай таких дурниць. Адже ж не з Отто.

— Ну, то звідки ж?..

Дівчатка розгублено дивляться одна на одну.

— Бідолашна фройляйн... — сумно каже менша.

Ці слова знов і знов зриваються з їхніх уст і закінчуються співчутливим зітханням. І одночасно в них знов спалахує цікавість.

— А чи то дівчинка чи хлопчик?