Розділ «Новели»

Те слово бринить у темній кімнаті й помалу завмирає. Знову настає тиша.

— Хотіла б я знати, чого вона плакала, — починає молодша. — Адже ж вона ні з ким не сварилася останніми днями, мама теж дала їй, нарешті, спокій, не чіпляється, як завжди, до неї, а ми то вже напевне не заподіяли їй нічого прикрого. То чого ж вона так гірко плаче?

— Мабуть, я починаю розуміти, — мовить старша.

— Чого? Скажи мені, чого?

Сестра вагається. Нарешті вона каже:

— Мені здається, що вона закохана.

— Закохана? — Менша схоплюється. — Закохана? В кого?

— Ти нічого не помітила?

— Та невже ж у Отто?

— А хіба ні? А він хіба не закоханий у неї? То чого ж тоді він, хоч живе в нас уже три роки, ніколи не гуляв з нами, а останні місяці, ні сіло ні впало, гуляє щодня? Чи він був коли привітний до мене або до тебе, поки не було в нас фройляйн? А тепер цілісінькі дні крутиться коло нас. Завжди ми його випадково зустрічаємо — аякже, випадково! — то в Народному саду, то в Міському парку, то в Пратері, там, де ми завжди гуляємо з нашою фройляйн. Ти хіба цього ніколи не помічала?

Менша перелякано шепоче:

— Так... так, звичайно, я це помічала. Але завжди думала, що...

Голос у неї зривається. Вона замовкає.

— Я теж спершу думала так само... Ми, дівчата, завжди такі дурноголові. Але я швидко збагнула, що ми для нього тільки зачіпка.

Тепер замовкають обидві. Розмова начебто скінчилась.

Обидві заглибились у свої думки, а може, почали вже дрімати.

Та з пітьми ще раз долинає розгублений голос меншої:

— Але чого ж вона плаче? Він же кохає її. Я завжди думала, що бути закоханою дуже гарно.

— Я не знаю, — мрійливо каже старша, — я теж думала, що то дуже гарно.

І ще раз, тихо й жалісливо, злітає з уст сонної дівчинки: