Розділ «Стефан Цвейґ — учорашній і сьогоднішній»

Одначе на відміну від старої новели — не тільки такої, якою вона була у Боккаччо, але й такої, як у Клейста і в К. Ф. Майєра, — в новелі цвейґівській ми частіше за все маємо справу не із зовнішньою, авантюрною подією, а, так би мовити, із «пригодою душі». Або, можливо, ще точніше, з перетворенням авантюри на таку «внутрішню» пригоду.

Адже Цвейґ далеко не ідилік. «Ним були знані й безодні життя…» — це Верфель говорив здебільшого про новели. Там багато смертей, іще більше трагедій, грішників, душ бентежних, заблудлих. Але лиходіїв немає — ні демонічних, ні навіть нікчемних, дрібних. У людях, які населяють новели Цвейґа, його приваблює живе начало, все, що в них чинить опір усталеним нормам, усе, що руйнує узаконені правила, підноситься над буденністю. Тим йому й милий навіть дрібний кишеньковий злодій, описаний у «Несподіваному знайомстві з новою професією». Та ще, звичайно, миліша героїня «Листа незнайомої», вільна у своєму почутті, моральна у своїх падіннях, бо здійснювалися вони в ім’я любові.

Є, одначе, в новелах Цвейґа й персонажі, що переступили через незриму межу моралі. Чому ж і їх не засуджено? Добре, лікар в «Амоку» сам собі виніс вирок і сам його виконав; автору тут начебто нічого робити. Ну а барон із «Фантастичної ночі», що занурився в грязюку і нібито грязюкою очистився; а служниця в «Лепореллі»? Вона ж бо втопилася не тому, що була переслідувана ериніями, а через те, що обожнюваний хазяїн вигнав її.

Тут намічається якийсь дефект. Але не стільки цвейґівських переконань у цілому, скільки обраного письменником аспекту творчості, якоюсь мірою естетського, що йде «від розуму». Окрема людина, якщо її перемоги над дійсністю ніяк не співвідносяться із суспільними їх результатами, уникає оцінки за законами високої моралі — а така мораль в остаточному підсумку завжди соціальна.

Новели Цвейґ писав протягом усього життя (здається, останню, антифашистську за духом, «Шахову новелу» опубліковано ним 1941 року); вони сприяли його славі. Але «романізовані біографії», літературні портрети письменників, нариси і взагалі жанри не суто художні з роками ставали в його творчості чимось визначальним. Очевидно, саме цей жанр виявився найбільш підходящим для вираження цвейґівських ідей.

Дехто вважає, що Цвейґ став родоначальником художніх біографій. Думка ця не зовсім точна. Якщо навіть бути гранично суворим у визначенні жанру й не вміщувати в його рамки «Життя Гайдна, Моцарта й Метастазіо» і «Життя Россіні» Стендаля, то про Роллана, автора «героїчних біографій» Бетховена, Мікелан­джело, Толстого забувати ніяк не можна. Інша річ, що ці «героїчні біографії» — читання не найлегше й нині не надто популярне. Та ось у чому дивина: «романізовані біографії» Цвейґа, що користувались успіхом, ближчі до ролланівських життєписів, аніж до деяких книг Моруа або Стоуна. Цвейґ і сам створив «героїчну біографію» — це його книга про Роллана. І, як і Роллан, він не оформлював свої життєписи в щось цілком художнє, недокументальне, не перетворював їх на істинні романи. У Цвейґа визначальним для його роботи був не тільки (можливо, навіть не стільки) його індивідуальний літературний смак, скільки насамперед загальна ідея, що випливала з його погляду на історію, його до неї підходу.

Вище вже говорилося про зображення Цвейґом героїв, які буцімто обігнали свій час, підвелися над юрбою й протистояли їй — в ім’я кожного з цієї юрби.

І Роллан був для Цвейґа людиною з тієї ж плеяди героїв. 1921 року письменник присвятив Роллану книгу, в якій сказано: «…Могутні сили, що руйнують міста і знищують держави, залишаються все ж таки безпомічними проти однієї людини, якщо в неї достатньо волі та душевної безстрашності, щоб залишитися вільною, бо ті, хто уявили себе переможцями над мільйонами, не могли підкорити собі одного — вільну совість».

Прагнення свободи й гуманізму не реалізується саме собою: воно — ідеал, досягнення якого дозволить сукупності людей перетворитися на єдине людство. Тому таким важливим є внесок, безцінний надихаючий приклад окремої людини, його самовідданий опір усьому, що гальмує та спотворює прогрес. Словом, Цвейґа більше за все цікавить в історичному процесі те, що ми називаємо тепер «людським фактором». У цьому певна слабкість, певна однобокість його концепції; в цьому, одначе, й її певна моральна сила. Ось як зображено Цвейґом Карла Лібкнехта, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини, що зайняв у роки Першої світової війни інтернаціоналістські позиції. Цього вірша написано, мабуть, незабаром після вбивства Лібкнехта 1919 року й опубліковано 1924 року. 

Один,

Як ніхто ніколи

Не був одним у світовій оцій бурі, —

Один підвів він голову

Над сімдесятьма мільйонами черепів,

обтягнутих касками.

І крикнув

Один,

Бачачи, як морок застилає Усесвіт,

Крикнув семи небесам Європи

З їх оглухлим, з померлим їх богом,