Розділ «На зарослих стежках»

То була розповідь про шкільного вчителя і чоловіка, якого звали Бертеус, кілька разів я натрапляв на ім’я Альвілла, а ще там ішлося про примирення з Богом, про поїздку до Клінґенберґа і про священика, про риболовлю, про шурфи у фіордах...

Ні, так читати неможливо, адже він стояв поруч як укопаний і не зводив з мене погляду. Я віддав йому календар, але було очевидно, що просто так мені від цього чоловіка не відкараскатися, і врешті-решт я навіть цього перехотів. Він, здавалося, мене благав, ніби його доля була в моїх руках.

Ми посідали у верес розмовляти, я запихтів люлькою, але він не курив, а говорив. Я помітив, що чоловік боявся стомити мене і, показавши на рукопис, сказав:

— Краще, якщо ти сам це прочитаєш.

Але я не хотів цього навіть слухати.

— Дивно, як добре я тебе чую, — сказав я, і собі перейшовши на «ти». — Краще, ніж когось іншого.

— Я звик говорити виразно, коли проповідую, — сказав він.

— Як проповідуєш?

— Перед людьми.

Он воно що, перед людьми. Проте я мав на увазі не слова, а звуки, звучання. Мелодію слів. Голос у нього не сильний, але зворушував до глибини душі.

Він міг би таким голосом читати вірші й надихати інших.

— Ти читаєш псалми? — спитав я.

— О ні. Хіба що псалми Давидові.

— То ти співаєш?

— Ні. Але я граю на органі.

— То це ту дівчину звали Альвілла? — зненацька спитав я і глянув на нього.

Він здивувався й відповів:

— Так, її звати Альвілла. Звідки ти це знаєш?

— Прочитав у цій історії.

— Он як, ти міг помітити. Звичайно ж! У тому немає нічого поганого.