Розділ VI  Шпигунська історія

 — Ти дівчина? — запитав Гарун, хоч це було вже очевидним.

 — Тсс, — прошипіла Лепетуха, заправляючи волосся назад під шапочку. — Ти що, хочеш, щоб мене звільнили? Вона заштовхала Гаруна в невелику нішу й затягнула штору. — Гадаєш, дівчині легко одержати роботу? Хіба ти не знаєш, що дівчатам упродовж життя доводиться щодня задурювати голови людей, аби лише кудись пробитися? Ти одержав своє життя, мабуть, на блюдечку, але декому з нас за нього треба боротися.

 — Хочеш сказати, що тобі не дозволяють бути Сторінкою, тому що ти дівчина? — сонно запитав Гарун.

 — Я хочу сказати, що ти робиш тільки те, що тобі кажуть робити, — із запалом відповідала Лепетуха.

 — Я хочу сказати, що ти завжди з'їдаєш усю їжу, яка є на тарілці, навіть цвітну капусту. Я хочу сказати…

 — Принаймні я можу зробити одну просту річ, наприклад, провести до спальні, — перебив Гарун. А Лепетуха широко і єхидно усміхнулася.

 — Я хочу сказати, що ти завжди лягаєш спати, як тільки тобі скажуть, — промовила вона. — І тобі нітрохи не хочеться вилізти на дах палацу через цей таємний хід просто зараз.

Лепетуха натиснула на кнопку, сховану під вишукано вирізьбленою дерев'яною панеллю на одній із вигнутих стін ніші, й вони по сходах, що одразу з'явилися, піднялися на дах. Гарун сів на плаский, зрозуміло, залитий сліпучим сонцем дах палацу й оглядав країну Ґуп, Сад Утіх, де вже повним ходом йшли приготування до війни, тоді Лаґуну, де збиралася величезна флотилія механічних птахів, і нарешті — Океан Оповідних Потоків, якому загрожувала небезпека. Раптом він збагнув, що ніколи раніше не почував себе настільки бадьорим, навіть незважаючи на втому, що змагала його. Саме в цю мить Лепетуха мовчки вийняла з кишені три м'які м'ячики із золотистого шовку, підкинула їх угору, аж вони блиснули в сонячному промінні, й почала жонґлювати.

Вона жонґлювала у себе за спиною, над і під ногою, із заплющеними очима, лежачи на спині, допоки Гарунові геть чисто не відібрало мову від захоплення. Щоразу, підкидаючи м'ячики високо в повітря, вона виймала з кишені ще один золотий м'ячик і вже жонґлювала дев'ятьма м'ячиками, тоді десятьма, а тоді одинадцятьма. Щоразу, коли Гарун думав: «Ні, більше не зможе втримати», вона додавала ще один м'ячик до своєї галактичної круговерті м'яких шовкових сонць.

І Гарунові спало на думку, що жонґлювання Лепетухи нагадує йому найкращі вистави тата Рашида Халіфи, Шаха-Казна-Що.

 — Мені завжди здавалося, що казкар — це жонґлер.

 — Нарешті до Гаруна повернулася мова. — Казкар піднімає у повітря багато різних оповідей і жонґлює ними, і якщо він досить вправний, то у нього не впаде жодна оповідь. А жонґлер — це свого роду казкар.

Лепетуха стенула плечима, впіймала всі золоті м'ячики й заховала їх у кишеню.

 — Я в цьому не розбираюся, — промовила вона.

 — Я просто хотіла, щоб ти знав, з ким маєш справу.

Гарун прокинувся багато годин потому в затемненій кімнаті (вони таки знайшли його спальню, запитавши дорогу в ще однієї Сторінки, й він заснув за п'ять хвилин після того, як Лепетуха затягла важкі штори й побажала на добраніч).

Хтось сидів на його грудях, чиїсь руки стискали його горло.

Це була Лепетуха.

 — Сонце моє, вставай і світи, — прошепотіла вона загрозливо. — І якщо комусь розповіси про мене, то наступного разу, коли спатимеш, я задушу тебе не на жарт. Ти, може, й гарний хлопчик, але я можу бути дуже поганою дівчинкою.

 — Я нікому нічого не скажу, обіцяю, — промовив Гарун зі стисненим горлом, і Лепетуха, послабивши хватку, широко всміхнулася.