Розділ ІІ Поштовий автобус

 — Це просто так кажуть, — відповів пан Алеж. — Але ж, але ж, але ж я не заперечую! Кожен вислів — гнучка річ; його можна гнути, а можна не гнути й залишити прямим. Але ж Алеж прямий чоловік, не якийсь там крутій. Чим можу прислужитися, юний пане?

Рашид часто розповідав Гарунові про дорогу з Міста Г до Долини К, яка серпантином вилася через Перевал Г до тунелю І (також відомого як Д). На узбіччі дороги лежить сніг (казав Рашид), а в ущелинах літають барвисті казкові птахи; а коли дорога з Тунелю виходить на поверхню, то перед подорожнім відкривається найвеличніший краєвид у світі — панорама Долини К із золотими полями, срібними горами й Безрадісним озером у самому її серці; краєвид нагадує чарівний килим, який чекає і думає, хто ж би на ньому захотів прокататися.

 — Ніхто не сумує, дивлячись на таку красу, — казав Рашид, — а от незрячість для сліпого — подвійне лихо.

Тому Гарун попрохав пана Алежа зарезервувати їм передні місця в Поштовому Автобусі аж до Безрадісного озера й пообіцяти, що Поштовий Автобус виїде з Тунелю І (також відомого як Д) ще до заходу сонця, бо інакше вони нічого не побачать.

 — Але ж, але ж, але ж, — заперечив пан Алеж, — уже пізня година… — А побачивши, що Гарун засмутився, він широко всміхнувся й сплеснув у долоні. — Але ж, але ж, але ж що тоді? — вигукнув він. — Чудовий вид! Розвеселити сумного татуся? До заходу сонця? Жодних проблем.

Тому Рашид, вибравшись хиткою ходою з Квиткової Каси, побачив Гаруна, що стояв на приступці заведеного Поштового Автобуса з двома вільними місцями.

Решта пасажирів, захеканих після довгої біганини, вкритих товстим шаром пилу, який змішався з потом і перетворився на грязюку, зиркали на Гаруна зі змішаним почуттям заздрощів і побожности. Рашид був не менше ошелешений.

 — Я вже колись казав, юний Гаруне Халіфо, у тобі є щось більше, ніж бачить око, що кліпає.

 — О-го-го! — заревів пан Алеж, виявившись так само збудливим, як і всі працівники поштової служби. — Варум! — додав він і втопив газову педаль у підлогу.

Поштовий автобус прогуркотів через ворота Автостанції, мало не зачепивши стіни, на якій Гарун прочитав:

Усе швидше й швидше їхав Поштовий Автобус; пасажири вищали й верещали від збудження й страху. Село за селом минав пан Алеж на повній швидкості. Гарун зауважив, що в центрі кожного села на автобусній зупинці стояв чоловік з великим поштовим мішком, і цей чоловік спочатку дивився на них збентежено, а потім люто, бо Поштовий Автобус минав його, так і не пригальмувавши. Гарун також побачив, що в задній частині Поштового Автобуса був спеціальний відсік, відокремлений від решти салону дротяною сіткою, і цей відсік був набитий поштовими мішками, схожими на ті, з якими в центрі кожного села стояли сердиті чоловіки, що потім помахували їм услід кулаками. Пан Алеж, мабуть, забув про пошту!

 — А чи не треба нам зупинитися й забрати листи? — нарешті поцікавився Гарун, нахилившись уперед.

У той же час казкар Рашид вигукнув:

 — А чи обов'язково так стрімголов мчати?

Пан Алеж погнав Поштовий Автобус ще швидше.

 — Чи треба зупинитися? — ревів він через плече, — Чи треба так стрімголов мчати? Ну, ось що вам скажу, панове: треба — це слизька гадюка, ось так. Хлопець каже, що вам потрібен Краєвид до Заходу Сонця; може, воно й так, а може, й ні. А хтось може сказати, що хлопцеві потрібна Мама, може, воно й так, а може, й ні. А про мене кажуть, що Алеж Потребує Швидкости, але ж, але ж, але ж може таке бути, що моє серце справді потребує Більшого Трепету. Так, Потреба — риба дивна, Потреба робить людей брехливими. Всі страждають від неї, але не всі зізнаються в цьому. Ура! — вигукнув він, показуючи кудись пальцем. — Снігова лінія! Попереду покриті кригою ділянки! Розбита дорога! Круті повороти! Небезпека сходження лавин! Повний вперед!

Він вирішив знехтувати своїми поштовими обов'язками, аби лишень додержати даного Гарунові слова.

 — Без проблем, — кричав він весело. — Все одно в цій країні отримати чужого листа — не дивина; надто багато населених пунктів і дуже мало назв. Поштовий Автобус швидко піднімався Горами М, минаючи круті повороти під дике вищання шин. Багаж (прив'язаний на даху) почав небезпечно хитатися. Пасажири (всі однакові з вигляду, бо пилюка на їхніх тілах змішалася з потом і перетворилася на бруд) голосно ремствували.

 — Моя валіза! — репетувала замурзана жінка.

 — Ти що, сказився, чи що? Навіжений! Припиняй гонитву, бо всі мої пожитки підуть котові під хвіст!