Розділ «1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур»

— Давай-но краще вип’ємо, проста ти душа!

— Давай, — кажу, але злюся. Якого хрена — знайшли собі просту душу, сучі діти! — Гей, — кажу, — Гуталіне! Годі спати, давай вип’ємо.

Ні, спить Гуталін. Поклав свою чорну макітру на чорний столик і спить, руки до підлоги звісив. Випили ми з Діком без Гуталіна.

— Ну добре, — кажу. — Проста я там душа чи складна, а про цього типа я відразу би доніс куди треба. Вже як я не люблю поліції, а сам би пішов і доніс.

— Угу, — каже Дік. — А тебе б у поліції запитали: а чому, власне, цей тип саме до вас звернувся? Га?

Я похитав головою.

— Все одно. Ти, зажирілий кабаниську, у місті третій рік, а в Зоні жодного разу не був, «відьмин холодець» тільки в кіно бачив, а подивився б ти на нього в натурі, та що він з людиною робить — ти би відразу у штани наклав. Це, любчику, страшна штука, її з Зони виносити не можна... Сам знаєш, сталкери — люди мужикуваті, їм тільки капусту і подавай, та побільше, але на таке навіть покійний Слизняк не пішов би. Стерв’ятник Бабридж на таке не піде... Я навіть уявити собі боюся, кому і для чого може знадобитися «відьмин холодець»...

— Що ж, — каже Дік, — усе це правильно. Тільки мені, розумієш, не хочеться, щоб якогось чудового ранку знайшли мене у ліжечку і сказали: наклав на себе руки. Я не сталкер, проте чоловік також різкий та діловий і жити, розумієш, люблю. Давно живу, звик уже...

Тут Ернест раптом заволав із-за стійки:

— Пане Нунан! Вас до телефону!

— От диявол, — каже Дік злісно. — Знову, напевне, рекламація[3]. Всюди знайдуть. Вибач, — каже, — Реде.

Підводиться він і йде до телефону. А я залишаюся з Гуталіном і з пляшкою, й оскільки від Гуталіна користі ніякої нема, то беруся я до пляшки серйозно. Чорт би побрав цю Зону, ніде від неї рятунку нема. Куди не підеш, із ким не заговориш — Зона, Зона, Зона... Добре, звичайно, Кирилові носитися, що із Зони проллється вічний мир і Божа благодать. Кирило — гарний чолов’яга, ніхто його дурнем не назве, навпаки — розумаха, але ж він про життя ні чорта не знає. Він навіть уявити собі не може, скільки всякої сволоти крутиться навколо Зони. Ось тепер, будь ласка: «відьмин холодець» комусь знадобився. Ні, Гуталін хоч і алконавт, хоч і психований він на релігійному ґрунті, та інколи подумаєш-подумаєш, та й скажеш: може, справді залишити дияволове дияволу? Не чіпай лайна...

Тут всідається на Дікове місце якийсь шмаркач у строкатому шарфі.

— Пан Шухарт? — питає.

— Ну? — кажу.

— Мене звати Креон, — каже. — Я з Мальти.

— Ну, — кажу. — І як там у вас на Мальті?

— У нас на Мальті непогано, але я не про це. Мене до вас направив Ернест.

Так, думаю. Сволота все-таки цей Ернест. Ні жалю в ньому нема, нічого. Ось сидить хлопчина — смаглявенький, чистенький, красунчик, не голився, мабуть, ще ні разу і дівку ще ні разу не цілував, а Ернестові байдуже, йому б тільки побільше народу в Зону загнати, один із трьох із хабарем повернеться — вже капуста...

— Ну і як поживає добрий старий Ернест? — запитую.