Розділ «1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур»

Схопили ми його за руки, ледве всадовили. Дік йому сигарету в зуби встромив і запальничку підніс. Заспокоїли. А народу тим часом щоразу більшає. Стійку вже обліпили, багато столиків зайняті. Ернест своїх дівок гукнув, бігають вони, розносять кому що — кому пива, кому коктейлі, кому чистого. Я дивлюсь, останнім часом у місті багато незнайомців з’явилося — все більше якісь молокососи у строкатих шарфах до підлоги. Я сказав про це Дікові. Дік кивнув.

— Аякже, — каже. — Починається велика будова. Інститут три нові будівлі закладає, а крім цього, Зону збираються стіною обгородити — від кладовища до старого ранчо[2]. Добрі часи для сталкерів закінчуються...

— А коли вони у сталкерів були? — кажу. А сам думаю: от тобі й маєш, що ще за новини? Отже, тепер не підробиш. Ну що ж, може, це й до кращого — спокуси менше. Ходитиму у Зону вдень, як порядний, — гроші, звісно, не ті, та зате значно безпечніше: «калоша», спецкостюм, те-се, і на патрулі начхати... Прожити можна й на зарплатню, а випиватиму на преміальні. І така мене нудьга взяла! Знову кожну копійку рахувати: це можна собі дозволити, цього не можна собі дозволити, Гуті на кожну ганчірку гроші збирай, у бар не ходи, ходи в кіно... І сіро все, сіро. Щодень сіро, і щовечора, і щоночі.

Сиджу я так, думаю, а Дік над вухом гуде:

— Вчора у готелі зайшов я в бар дрінькнути нічний ковпачок — сидять якісь нові. Відразу вони мені не сподобалися. Підсідає один до мене і починає балачку здалеку, дає зрозуміти, що він мене знає, знає, хто я, де працюю, і натякає, що може добре оплачувати різноманітні послуги...

— Шпик, — кажу я. Не дуже мене цікавило все це, шпиків я тут набачився і розмов про послуги наслухався.

— Ні, милий мій, не шпик. Ти послухай. Я трошки з ним погалакав, — обережно, звичайно, дурника такого склеїв. Його цікавлять деякі предмети в Зоні, і при цьому — предмети серйозні. Акумулятори, «сльота», «чорні бризки» та інша біжутерія йому не потрібні. А на те, що йому потрібно, він тільки натякав.

— То що ж йому треба? — питаю я.

— «Відьмин холодець», наскільки я зрозумів, — каже Дік і дивно якось на мене дивиться.

— Ах, «відьмин холодець» йому потрібен! — кажу я. — А «смерть-лампа» йому, бува, не потрібна?

— Я у нього теж так запитав.

— Ну?

— Уяви собі, потрібна.

— Навіть так? — кажу я. — Ну то нехай сам і роздобуде все це. Це ж раз плюнути! «Відьминого холодцю» ген повні підвали, бери відро та зачерпуй. Похорон за власний кошт.

Дік мовчить, дивиться на мене спідлоба і навіть не посміхається. Що за чорт, найняти він мене хоче, чи що? І тут до мене дійшло.

— Стривай, — кажу. — Хто ж це такий був? «Холодець» заборонено навіть в Інституті вивчати...

— Правильно, — каже Дік неквапно, а сам усе на мене дивиться. — Дослідження, які становлять потенційну небезпеку для людства. Зрозумів тепер, хто це?

Нічого я не розумів.

— Прибульці, чи що? — кажу.

Він розреготався, поплескав мене по руці та й каже: