Розділ XX «РОЗБІЙНИК І ПІРАТ»

— Он як! А чому, цікаво знати?

— Тому, що ви образили його.

— Я звикла називати речі їх власними іменами.

— Звикли? Побий мене грім, але я не вихвалявся б цим! Це свідчить або про крайню молодість, або про велику дурість. — Як бачите, його світлість добре засвоїв уроки свого високого родича лорда Сендерленда. Помовчавши, він додав: — Ви ж знаєте, що в даному разі це вияв невдячності.

Щоки дівчини почервоніли.

— Ваша світлість, я бачу, що ви незадоволені моєю поведінкою… Шкода, звичайно. Проте я сподіваюсь, що це незадоволення породжене життєвим досвідом, а от я і досі не знала, що невдячність властива виключно молодим і дурним.

— Що ви, міс, я говорив зовсім не те. Якби ви були вислухали мене уважніше, то не вийшло б такого непорозуміння. Не завжди ж говорять про все те, що думають. Невдячність, звісно, властива людині, але виявляти її — значить легковажити.

— Я… я не розумію вас, — і Арабелла знову нахмурилась. — До кого і в чому я була невдячною?

— До кого? До капітана Блада. Хіба він не прийшов і не врятував нас з полону?

— Прийшов? — крижаним голосом перепитала вона. — Хіба він знав, що ми на «Мілагросі»?

Його світлість почав виявляти ледве помітне роздратування.

— Знав він чи не знав, але ви, власне кажучи, добре розумієте, що саме він врятував нас, — докорив він. — Ви хоч і живете в цій варварській частині світу, а й досі не знаєте того, що добре відомо в Англії: капітан Блад по суті воює лише з Іспанією. Назвати його розбійником і піратом, як це зробили ви, значить вчинити необдумано й необережно.

— Необережно? — з презирством перепитала Арабелла, — А чому мені треба бути обережною?

— Бачу, що ви цього не хочете зрозуміти. Але тоді подумайте хоч про елементарне почуття вдячності. Мушу чесно признатись, міс Бішоп, що на місці Блада я не зміг би бути таким ангелом. Щоб мені луснути, не зміг би! Ви тільки уявіть собі, скільки лиха він зазнав від своїх співвітчизників, і тоді ви, так само, як і я, дивуватиметеся, що він ще здатний розрізняти англійців від іспанців. Бути проданим у рабство! Брр! — І його світлість здригнувся. — І кому? Запеклому колоніальному плантатору! — На цих словах він затнувся. — Даруйте мені, міс…

Презирство Арабелли почало переростати в злість.

— Зопалу ви надто далеко заїхали, захищаючи цього… морського розбійника!

Лорд Джуліан знову звів на неї свої безбарвні очі, потім, трохи примружившись і схиливши голову, лагідно запитав:

— Мені хотілося б знати, за що ви його так ненавидите?

Помітивши, як Арабелла почервоніла і як у її очах спалахнув гнів, його світлість вирішив, що розгнівив дівчину. Але вибуху не сталося; вона опанувала себе.

— Ненавиджу, кажете? Яка недоречна думка, лорде! Я його просто не помічаю.