Розділ «Ґреґ Іґан Найближчий»

Найближчий

Кейт почула стукіт у відчинені двері свого кабінету й підвела очі від паперів. Це була Аннеке, одна з диспетчерів; на обличчі винувата гримаса.

— Я принесла вам дещо шокуюче, сержанте. Пробачте.

— Заходьте, — запросила Кейт.

Минуло два тижні, відколи вона повернулася до роботи після декретної відпустки[1]; нема потреби попереджати її про шокуючий контент у кожній справі, що перевищує жорстокістю сцени вовтузіння зайчиків на шпалерах дитячої кімнати. А після того, як провела ранок, аналізуючи стрибок кількості зниклих безвісти, — який, імовірно, був просто непоясненним статистичним сплеском, — вона готова була вхопитися за будь-що, аби не чипіти й далі за цим столом.

— Троє померлих: батько і дві дочки. Місцезнаходження матері невідоме.

Вбивство-самогубство, із поки що не знайденим четвертим тілом? У Кейт стислося серце, але обличчя залишилося незворушним.

— Вогнепальні поранення?

— Ні, всі ножові. — Аннеке завагалася. — Дівчатка зовсім малі: п'яти й шести років. Якщо хочете, я запитаю на Рома-Стріт[2], чи не могли б ми передати цю справу Петрі.

Кейт заперечливо хитнула головою, не приховуючи досади.

— Отже, мені дадуть детектива чи маю діяти сама?

— Детектива не буде, але на місці злочину працюють четверо поліцейських, можете задіяти їх на сьогодні.

Кейт стримала кілька міцних виразів, що просилися на язик; Аннеке лише передає те, що звеліли. Якийсь примітивний алгоритм вже вирішив, що тут має місце окремий, одиничний «домашній» злочин, який не становить загрози для ширшого кола осіб і який можна буде розкрити більш-менш самостійно. Доки вона не зможе довести протилежне, нема потреби виділяти більше ресурсів.

Аннеке клацнула затискачем і переклала рапорт зі свого блокнота у блокнот Кейт; Кейт не гаючись підвелася й сягнула по футляр з ключами, водночас заглибившись у документ.

Дорогою до машини вона встигла прочитати короткий звіт офіцерів, які побували на місці злочину. Померлими, як припускалося, були Роберт Мелліш, Анжела Ґраймс та Ізабель Ґраймс; зниклою жінкою була Наталі Ґраймс. Мама Наталі, Дайян, минулого вечора намагалася додзвонитися до доньки. Коли це не вдалося їй до полудня наступного дня, вона сама пішла туди і увійшла в будинок, де й знайшла померлих; ті лежали у своїх ліжках. Явних ознак злому не виявлено. Автомобіля-універсала, що належав родині, на місці не було, але телефон Наталі лежав на тумбочці біля ліжка.

Коли Кейт доїхала до будинку, на прилеглій вулиці стояли припаркованими дві патрульних машини й пересувна криміналістична лабораторія, однак їх присутність не приваблювала жодного глядача; видавалося, сусіди тут були надто пристойними, щоб збиватися у натовп довкола синьо-білої стрічки і витріщатися; а ненастанно зайняті турботою про економію сайти з клік-наживками у цей час, мабуть, чекають на шанс скористатися для своїх потреб картинками від роззяв (такий собі аутсорсинг) про те, як до місця злочину роблять чергову доставку фаст-фуду.

Кейт порозмовляла з офіцерами, які склали рапорт, і з двома колегами, що приєдналися до них; це були співробітники невеликої квартальної поліцейської дільниці в розташованому неподалік торговому центрі. Щоб не морочитися з усією цією ватагою поліцейських, вона вирішила відрядити трьох із них на обхід сусідів.

Дайян Ґраймс сиділа в одній з патрульних машин і пила каву; вочевидь, хтось із «вітринних» копів їй цю каву приніс. Кейт представилася й підсіла до неї на заднє сидіння.

— Хто це зробив? — запитала Дайян. У неї цокотіли зуби. — І чому вони забрали Наталі? Вона б видерла їм очі, перш ніж дозволила торкнутися дівчаток.