Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

— Ні,— відповів я,— назад, до вокзалу.

Скелі в тумані, самотня церква, оточена чорним гайворонням, і чотири тисячі кілометрів води по той бік від могили Їтса. І жодного лебедя.

17

Приповідки

Якщо в Німеччині з кимось щось сталося,— чи він запізнився на поїзд, чи зламав ногу, чи збанкрутував,— тоді кажуть: «Гірше не буває». Все, що сталося тільки-що, завжди найгірше. У ірландців майже навпаки — якщо тут хтось зламає ногу, запізниться на поїзд, збанкрутує, то він каже: «It could be worse» — «Могло б бути й гірше». Замість ноги можна було б зламати карк, замість поїзда можна було прогавити царство небесне, а замість банкрутства можна було втратити свій душевний спокій, а банкрутство як таке не може бути для цього причиною. Те, що вже сталося, не буває найгіршим, найгірше ще може статися. Якщо в когось і померла улюблена, глибоко шанована бабуся, але ж міг померти ще й улюблений, глибокошанований дідусь; згорів двір, а курей врятовано — а могли ж і кури згоріти, та й навіть як і вони згоріли, це ще не найгірше — можна ж було й самому загинути, а цього ж не сталося. Та навіть якщо і вмираєш, то позбавляєшся одразу ж від усіх клопотів, а грішникові, що розкаявся, відкрите царство небесне — кінцева мета тривалої земної мандрівки після поламаних ніг, пропущених поїздів та пережитих різного гатунку банкрутств. Нам, на мою думку, коли щось сталося, зраджують гумор і фантазія, в Ірландії вони в таких випадках саме набирають сили. Для того, хто зламав ногу, корчиться від болю або шкутильгає з гіпсом на нозі, думка, що могло бути й гірше,— не просто втіха, а й заняття, що пробуджує в ньому ще й певне поетичне обдаровання, не позбавлене дещиці садизму: досить змалювати муки людини, що зламала собі карк або показати, який вигляд має вивихнуте передпліччя чи розтрощений череп, і потерпілий з поламаною ногою вже втішно шкутильгає собі геть, називаючи себе щасливчиком через таку незначну халепу.

Отже, доля дає необмежений кредит, а проценти в таких випадках виплачуються охоче й безвідмовно. Якщо діти лежать з коклюшем, потребуючи уважного дот ляд у, то можеш назвати себе щасливим, бо ж сам тримаєшся на ногах і можеш докласти до них рук. Фантазія в таких випадках не має меж. «It could be worse» ще й тому одна з найпоширеніших приповідок, що погане трапляється так часто, що порівняно з ним тільки найгірше може бути втіхою.

Близнюком приповідки «Могло б бути й гірше» є ще одна, що вживається так само часто: «І shouldn't worry» — «Нема чого журитися». І це в народу, в якого досить причин, щоб жодної хвилини ні вдень ні вночі не позбуватися клопотів. Сто років тому стався через неврожаї протягом кількох літ великий голод — ця величезна національна катастрофа, що не лише викосила людей, а й у вигляді шоку успадковувалась із покоління в покоління. Сто років тому в Ірландії налічувалось близько семи мільйонів населення. Так мало населення могло бути тоді хіба що в Польщі, але тепер Польща має понад двадцять мільйонів жителів, а Ірландія — ледь чотири; до Польщі — бог свідок! — і справді не були ласкаві її великі сусіди, але цей величезний спад з семи мільйонів до чотирьох у народу, що має щороку новонароджених більше, ніж небіжчиків, означає безперервні потоки емігрантів.

Батько й мати, дивлячись, як підростають їхні шестеро дітей (часто буває восьмеро або десятеро), мали б досить причин, щоб журитися вдень і вночі, й вони, безперечно, так і роблять, проте водночас повторюють, віддано усміхаючись, приповідку: «Нема чого журитися». Вони ще не знають, та й ніколи достеменно не знатимуть, скільки їхніх дітей населятимуть квартали бідноти в Ліверпулі, в Лондоні, в Нью-Йорку або в Сіднеї, а скільком усміхнеться доля. Принаймні колись настане година прощання для двох з шести, для трьох з восьми — Шейла або Шон з картонною валізою в руках вирушать до автобусної зупинки, автобус відвезе їх до поїзда, поїзд — до пароплава: потоки сліз на автобусних зупинках, вокзалах, на причалах у Дубліні та в Корку дощовими, безутішними осінніми днями. Діти їдуть болотами повз покинуті будинки, і ніхто з тих, що зі слізьми на очах залишаються, не знає напевне, чи зустрінеться ще коли із Шейлою або Шоном — шлях від Сіднея до Дубліна далекий, не менший і від Нью-Йорка, та дехто не повертається навіть і з Лондона: чи він матиме сім'ю, дітей, чи посилатиме гроші додому — ніхто того не знає.

Тим часом, як в усіх європейських країнах побоюються браку робочої сили, дехто вже відчуває його на собі, тут двоє з шести, троє з восьми братів і сестер знають, що муситимуть емігрувати,— так глибоко засів у них шок голоду. З покоління в покоління жахає людей цей привид. Іноді хочеться вірити, що еміграція — це щось схоже на звичку, на зразок природного обов'язку, який просто треба виконувати — і економічні умови справді змушують до цього. В 1923 році, ставши незалежною державою, Ірландія змушена була надолужувати майже столітню відсталість промислового розвитку, змушена була наздоганяти інших у всьому, що можна вважати розвитком, бо в ній майже відсутні міста, ледь розвинута індустрія, немає ринку для продажу риби. Ні, Шону та Шейлі таки доведеться поїхати звідси.

18

Прощання

Прощання видалось важке, і саме тому, що все свідчило про його необхідність: гроші витрачено, нам пообіцяли, що надішлють іще, але їх поки що не було; похолоднішало, а в пансіоні (найдешевшому, який ми тільки могли розшукати за оголошенням у вечірній газеті) підлога була така перекошена, що нам здавалося, ніби ми пірнаємо з головою у безодню. Цією похилою площиною ми прослизнули крізь нейтральну смугу між сном і спогадами, проминули Дублін, і навколо ліжка, що стояло посеред кімнати і об яке прибоєм розбивалася галас і неонове світло Дорсет-стріт, розверзлося провалля; нам доводилося триматися одне за одне, а зітхання дітей у їхніх ліжках попід стінами долинали до нас, немов крики про порятунок з протилежного, недосяжного берега.

Всі експонати Національного музею, куди ми ходили щоразу після негативної відповіді касира, поставали на цій нейтральній смузі поміж сновидіннями та спогадами надзвичайно чітко й непорушно, немов реквізит паноптикуму. Ніби промчавши зачарованим шляхом через казковий ліс, ми сторч головою падали на цю смугу: черевик святої Бригіди ніжно світився в пітьмі сріблястим сяйвом, великі кам'яні чорні хрести втішали й погрожували, борці за незалежність у зворушливих зелених мундирах, обмотках на ногах і в червонястих беретах показували нам свої стріляні рани, дитячими голосами читали нам слова прощання: «Моя люба Мері, свобода Ірландії...» Казан тринадцятого сторіччя пропливав повз нас і каное з прадавніх часів; усміхалися золоті прикраси, кельтські фібули — золоті, срібні, мідні, наче численні коми, підвішені на невидимому білизняному мотузку. Ми в'їжджали брамою до Трініті-коледжу, але ця величезна сіра будівля була безлюдна, тільки на сходах бібліотеки сиділа, плачучи, бліда дівчина з ядучо-зеленим капелюхом у руках — може, чекала на свого милого, а може, сумувала за ним. Галас і неонове світло, що долинало з Дорсет-стріт, пролітали повз нас, ніби час, що на мить ставав історією: сунули повз нас пам'ятники чи ми сунули повз них — бронзові чоловіки, суворі, з мечами, гусячими перами, паперовими сувоями, вуздечками або циркулями в руках, гострогруді жінки торкалися струн арфи, солодко-печальним поглядом озираючись у глибину сторіч. Щільними шпалерами стояли обабіч шляху вбрані в темно-синє дівчатка з ключками для гри в хелінг у руках, мовчазні й суворі — ми боялися, що вони піднімуть свої ключки над нами, наче булави. Обнявшись, ми прослизали повз них. Усе, на що дивилися ми, дивилося тепер на нас — леви рикали, гібони перетинали нам шлях, ми то видиралися нагору, то спускалися вниз довгою жирафиною шиєю, а ігуана з мертвими очима хизувалася перед нами своєю бридотою. Темні води Ліффі, зелені й брудні, клекотали повз нас, кричали гладкі чайки, грудка масла —«йому двісті років, знайдене воно в болоті в провінції Мейо» — пропливла у повітрі наче кавалок золота, яким знехтував щасливий Ганс-дурень; полісмен показував нам свою rainfall-book[95], де протягом сорока днів проставлено самі нулі — ціла вервечка яєць, а бліда дівчина із зеленим капелюхом у руках ще й досі плакала на бібліотечних сходах.

Води Ліффі почорніли, понесли до моря історію — грамоти, на яких наче тягарці звисали донизу печатки, угоди в кучерявих заголовних літерах, обтяжені сургучем документи, дерев'яні мечі, картонні гармати, ліри й стільці, ліжка й шафи, каламарі, мумії з розмотаними темними бинтами, що коливалися у воді, ніби пальмове листя. Кондуктор витяг з квиткової каси довге закручене паперове пасмо, а на сходах, що вели до Ірландського банку, сиділа літня жінка й лічила доларові папірці; вдруге, втретє, вчетверте підходив до віконця касир головного поштамту і співчутливо промовляв з-за своїх граток: «Sorry».

Безліч свічок горіло перед статуєю рудокосої грішниці Магдалини, повз нас, подібний до смугастого аеродромного вітрового конуса, проплив акулячий хребет, він колихався, і хрящі ламалися, а хребці, немов кільця для серветок, котилися по одному в ніч і зникали в ній. Сімсот О'Меллеїв промарширували повз нас — шатени, біляві, руді,— співаючи пісню на честь свого клану.

Ми пошепки втішали одне одного, трималися міцно одне за одне і мчали парками й алеями, урвищами Коннемари, горами Керрі, болотами Мейо, що простяглися на двадцять-тридцять миль, і боялися зустрітися з динозавром, натомість зустрічали кінотеатр, розташований саме в центрі Коннемари, Мейо, Керрі: бетонні будівлі, вікна, замазані густою зеленою фарбою, а всередині приміщення наче розлючений дикий звір у клітці рикав кіноапарат, виносячи на екран Монро, Лоллобріджіду або Тресі. Зеленими смугами тіней, все ще боячись динозавра, їхали ми поміж безконечних мурів, страшенно далеко від наших поснулих дітей, повернулись до передмістя Дубліна, промчали повз пальми, олеандри, крізь ліси рододендронів — і все сторч головою. Будинки більшали, дерева вищали, провалля між нами й дітьми дедалі ширшало, палісадники виростали, аж поки не досягли таких розмірів, що за ними вже не стало видно будинків, і ми ще швидше помчали у ніжну зелень безмежних луків...

Прощатися було важко, хоча хрипкий голос господині під дзенькіт денного світла змітав уранці, немов непотріб, докупи клапті наших снів, і хоча гуркіт — так-так-так,— автобуса, що проїхав повз наш будинок, налякав нас, бо був страх який схожий на автоматні черги та на сигнал до революції. Але Дублін думав не про революцію, а про сніданок, змагання кіннотників, молитви й освітлену целулоїдну стрічку з різними зображеннями. Хрипкий голос покликав нас до сніданку, нам налили чудового чаю. Господиня в халаті, сидячи з нами, курила й розповідала про голоси, що мучили її вночі — голос брата-утопленика, що кличе її щоночі, голос покійної матері, який нагадував їй про обітницю першого причастя, голос небіжчика-чоловіка, що застерігав її від віскі — тріо голосів, почуте в темній задній кімнаті, де вона цілими днями сидить на самоті з пляшкою, тугою і в халаті.

— Психіатр,— несподівано тихо мовила вона,— запевняє, що ці голоси виникають із пляшки, та я сказала йому, щоб мовчав про мої голоси, бо він сам живе завдяки їм. А ви,— несподівано спитала вона вже іншим голосом,— ви б не купили в мене будинок? Дешево віддам.

— НІ,— відповів я.

— Шкода.— Похитуючи головою, вона пішла до своєї віддаленої темної кімнати — з пляшкою, тугою і халатом.