Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

— Так.

Мовчання, короткий погляд, усмішка, тривале мовчання. Шиван радіє, що загудів комутатор.

— Ви ще розмовляєте? Ви ще розмовляєте?

Вийняла штекер, усміхнулася, поглянула, замовкла, замовкла надовго.

— Чудова погода, правда?

— Чудова.

Мовчання, усмішка, комутатор врятовує знову:

— Here Dukinella, Dukinella here — yes[89].

Вставила штекер. Мовчання. Усміхнулась очима Вів'єн Лі, і юнак знову запитує, цього разу майже заїкаючись:

— Казкова погода, правда?

— Так, казкова.

Шиван вийде заміж, але й далі обслуговуватиме комутатор, продаватиме поштові марки, виплачуватиме гроші й відтискуватиме на м'якому сургучі штемпель з ірландською арфою.

Може статися, що на неї раптом нападе шал — коли тижнями дутиме вітер, коли люди йтимуть, нахилившись уперед, назустріч бурі, коли дощ ітиме тижнями й у бінокль не побачиш блакитних островів зблизька, і туман притисне до землі торф'яний дим, гіркий і густий. Хоч би там що, а вона зможе залишитися тут, а це неймовірний шанс — з восьми братів і сестер тільки двоє зможуть залишитися тут. Один утримуватиме невеличкий пансіон, а другий, якщо не одружиться, допомагатиме йому. Двох сімей пансіон не прогодує. Решті дітей доведеться виїздити звідси за кордон або шукати роботу деінде. Але де вони її знайдуть, скільки зароблятимуть? Ті кількоро чоловіків, що мають постійну роботу в порту, на риболовецьких суднах і торфових копальнях або на узбережжі, просіюючи рінь і навантажуючи пісок, заробляють за тиждень від п'яти до семи фунтів (1 фунт — 11 марок 60 пфенігів); якщо мати до того ж іще власний торф'яник, корову, курей, хатину й дітей, що допомагають по господарству, тоді якось іще можна жити. А в Англії один робітник з понадурочними заробляє від двадцяти до двадцяти п'яти фунтів за тиждень, а без понадурочних щонайменше — дванадцять-п'ятнадцять. Отже, молодий хлопець може, навіть витрачаючи на себе десять фунтів за тиждень, висилати додому від двох до п'ятнадцяти, а тут є бабусі, які живуть на ті два фунти, що надсилає син або внук, і родини, що харчуються на ті одержані від батька п'ять фунтів.

Певно, що з дев'яти дітей місіс Д. п'ятеро або шестеро будуть змушені виїхати за кордон. Чи не стоятиме малий Пій, котрого зараз терпляче заколисує старший брат, поки мати смажить для постояльців свого пансіону яєчню, накладає в малесенькі горщики повидла, крає білий і чорний хліб, заварює чай, пече на торф'яному вогні хлібини, накладаючи тісто в бляшані форми й обгортаючи їх жаром (до речі, так швидше й дешевше, ніж пекти в електричній печі)— чи цей малий Пій через чотирнадцять років, у 1970-му, теж першого жовтня або першого квітня, коли йому виповниться чотирнадцять, так саме не стоятиме на автобусній зупинці, обвішаний різними значками, тримаючи в руках картонну валізу й пакет особливо добре намащених бутербродів? Мати, ридаючи, обніматиме його, а він вирушатиме у далеку подорож до Клівленда, Огайо, Манчестера, Ліверпуля, Лондона чи Сіднея, до дядька, двоюрідного або рідного брата, котрий запевнив, що піклувитиметься і щось таки зробить для хлопця.

Ці прощання на ірландських вокзалах, автобусних зупинках просто серед боліт, коли сльози змішуються з краплинами дощу і дме вітер з Атлантики! Дідусь стоїть поруч, він знає ущелини Манхеттена і нью-йоркське узбережжя, протягом тридцяти років відчував він «кулак на спині», і тепер швиденько підсовує фунтову банкноту хлопцеві, ще шмаркатому, остриженому наголо, якого оплакують так, як Яків оплакував Йосифа. Водій автобуса сигналить обережно, потихеньку, але він відвіз до поїзда вже сотні, може, навіть тисячі таких, які виросли в нього на очах, і знає, що поїзд не чекатиме і що закінчене прощання пережити легше, ніж те, що ще попереду. Помах руки у бік цієї пустелі, в бік маленького будиночка на болоті, сльози, змішані зі шмарками, автобус їде повз крамницю, повз шинок, де батько випивав щовечора свій кухоль пива, повз школу, повз церкву,— хлопець хреститься, шофер автобуса теж,— автобус зупиняється знову, нові сльози, нове прощання. Ой, Майкл теж від'їжджає, і Шейла теж! Сльози, сльози — ірландські, польські, вірменські...

Вісім годин їхати звідси автобусом і поїздом до Дубліна, і все, що зібрано в переповнених поїздах, все, що стоїть у коридорах і тамбурах з картонними коробками, потертими валізами або полотняними мішками — дівчата, які понамотували чотки собі на долоні, хлопчаки, в чиїх кишенях ще клацають круглі крем'яхи — цей вантаж є тільки незначною частиною, тільки кількома сотнями з тих сорока тисяч, що кожного року залишають цю країну: робітники й лікарі, медсестри, хатні робітниці та вчительки; ірландські сльози, що в Лондоні, Манхеттені, Клівленді, Ліверпулі або Сіднеї змішаються з польськими й італійськими слізьми.

З вісімдесяти дітей, які в неділю приходять у церкву на службу божу, через сорок років тут житимуть тільки сорок п'ять. Але ці сорок п'ять матимуть стільки дітей, що в церкві знову стоятимуть навколішках вісімдесят.

З дев'яти дітей місіс Д. принаймні п'ятеро або шестеро змушені будуть емігрувати. Пія ще колише старший брат, поки мати вкидає у великий казан над вогнем омарів для постояльців, поки на сковорідці смажиться цибуля, а на викладеному глазурованими плитками столі поступово остигають, паруючи, духмяні хлібини; поки шумить море, а Шиван з очима Вів'єн Лі дивиться у бінокль на блакитні острови, де в гарну погоду видно ще маленькі села — будиночки, хліви, церкву з обваленою дзвіницею. Там уже не живе жодної людини, жодної. Птахи в'ють гнізда у світлицях, тюлені зрідка вилежуються на невеликій пристані, галасливі чайки, мов прокляті душі, кричать на покинутих вулицях. Це справжній рай для птахів, кажуть ті, кому доводиться інколи перевозити туди якогось англійця-професора, дослідника птахів.

— Тепер я бачу її,— каже Шиван.

— Кого? — питає мати.