Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

— Церкву. Вона вся біла, на ній повно чайок.

— Візьми-но Пія,— каже брат,— я піду доїти.

Шиван відкладає вбік бінокль, бере малого і, колишучи його, ходить з кутка в куток. А може, це вона поїде до Америки, стане там офіціанткою чи кінозіркою, а Пій продаватиме тут поштові марки, обслуговуватиме комутатор і через двадцять років дивитиметься на покинуті острови, щоб довідатися, чи церква вже зовсім завалилася?

Для родини Д. майбутнє — прощання і сльози — ще не починалося. Поки що нікому з дітей не довелось іще пакувати картонної валізи й випробовувати терпіння водія автобуса, аби хоча б трохи ще протривало прощання, і ніхто ще не думав про це, бо сьогодення важить тут поки що більше, ніж майбутнє; але цю перевагу, за якої імпровізація підміняє планування, ще переважать сльози.

15

Невеликий додаток до західної міфології

Поки човен повільно заходив до невеличкої гавані, ми впізнали старого, що сидів на кам'яній лаві перед якоюсь руїною. Старий міг би так само сидіти там і триста років тому. Те, що він курив люльку, нічого тут не важило — не напружуючи уяви, люльку, запальничку й кепку фірми Вулворт можна перенести в сімнадцяте сторіччя, вони монтувалися разом із старим так само як і кінокамера, яку Джордж старанно заховав на носі човна. Може, сотні років тому тут у гавані так само, як і ми, причалювали мандрівні співці й ченці-проповідники. Старий зняв кепку — волосся в нього було біле, пухнасте й густе,— і прив'язав нашого човна. Ми зіскочили на берег і, посміхаючись, промовили одне одному «lovely day!», «nice day!», «wonderful day[90]!» — дуже складна простота вітань у країнах, де погода завжди перебуває під загрозою богів дощу. Тільки-но ми ступили на землю цього маленького острова, як нам здалося, що час ніби вир затягує нас у глибину. Яка яскрава зелень дерев і луків — не можна й описати; вони кидають зелені тіні в Шаннон, їхнє зеленаве світло начебто сягає неба, де хмари, немов укриті мохом купини, скупчилися навколо сонця. Саме тут могла б відбуватися дія казки про зоряні талери. Зелень склепінням напинається над островом, і сонце плямує золотими талерами луки й дерева і лежить на них, виблискуючи, як щире золото, а іноді такий талер впаде на спину дикого кролика й знову скочується на траву.

Старому вісімдесят вісім років, він ровесник Сунь Ятсена й Бузоні й народився тоді, коли Румунія ще й не була тим, чим вона давно вже перестала бути — королівством. Йому було чотири роки, коли помер Діккенс, він на рік старший від динаміту — цього досить, щоб упіймати старого рідкою сіткою часу. Руїна, перед якою він сидів, на початку нашого сторіччя була хлівом, а за п'ятдесят кроків від неї стоять руїни шостого сторіччя — тут тисячу чотириста років тому святий Кьяран Клонмакнойський побудував церкву. Той, хто не має гострого, досвідченого зору археолога, той не зможе відрізнити мури двадцятого сторіччя від мурів шостого — і ті, й ті виблискують зеленим і вкриті золотими сонячними зайчиками.

Саме тут Джордж захотів випробувати нову техніку кольорової зйомки, і старого,— на рік старшого від динаміту,— було обрано на роль статиста. Його мали знімати на березі Шаннону, де він стояв би у призахідному сонці, попихкуючи люлькою, а через кілька днів його побачать на американських екранах, і в усіх ірландців у США від туги за домівкою забринять на очах сльози, а потім вони заспівають. В зеленавому присмерку, рожевий від призахідного сонця (а дим люльки синій, дуже синій)— ось такий вигляд мав бути у мільйони разів репродукованого старого.

Проте спочатку треба було випити чаю, багато чаю і багато розповісти — свою данину гості мали сплатити новинами, бо, незважаючи на радіо та газети, новина набуває справжньої ваги, коли почуєш її з уст того, з ким ти привітався й випив чаю. Ми пили чай в кімнаті з каміном у колишньому (тепер уже занедбаному) панському будинку. Постійна темно-зелена тінь дерев, здається, забарвила в зелене стіни, зеленою патиною вкрила меблі Діккенсових часів. Англійський полковник у відставці, що привіз нас сюди своїм човном,— через своє лисичо-руде волосся і гостру руду борідку він був схожий водночас на Робінзона Крузо й на Мефістофеля,— взяв розмову в свої руки, але, на жаль, я погано розумів його вимову, хоча він люб'язно намагався розмовляти slowly, дуже slowly[91].

Спочатку з усієї розмови я зрозумів тільки три слова: «Rommel», «war» і «fair[92]», а ще раніше я довідався, що порядність Роммеля у війні була однією з улюблених тем полковника; потім мене відволікали діти, внуки, правнуки старого, що заглядали до кімнати або заносили чай, воду, хліб і пироги (п'ятирічна дівчинка зайшла з половинкою печива й поклала його нам на стіл як знак своєї гостинності),— й у всіх у них,— дітей, онуків, правнуків,— були загострені, трикутно-лукаві, серцеподібні обличчя, схожі на маски, що прикрашають ринви на вежах французьких соборів і позирають згори на заклопотану землю...

Джордж сидів із кінокамерою напоготові й чекав заходу сонця, але воно, як мені здалося, вагалось, чи заходити йому того дня, чи ні, довго вагалось, а полковник перейшов від своєї улюбленої теми на іншу: він розповідав про якогось Генрі, котрий начебто став героєм, воюючи в Росії. Старий запитливо поглядав на мене блакитними очима, і я кивав головою — чого я мав відмовляти незнайомому мені Генрі в геройстві, коли Робінзон-Мефістофель того хоче?

Нарешті, як того вимагав сценарій, сонце було готове сідати, воно скотилося до небокраю і до заядлих телеглядачів у Сполучених Штатах Америки, тож ми повільно пішли до берега Шаннона. Сонце сідало швидко, і старий квапливо набив свою люльку, проте викурив її занадто швидко і коли сонце торкнулося своїм нижнім краєм обрію, вона вже не диміла. Але кисет старого був уже порожній, а сонце невпинно сідало. Люлька, яка не димить у зубах селянина, здається мертвою, хоч він і стоїть на тлі призахідного сонця — фольклорний силует, срібне волосся в зеленому сяєві, рожеве у сонячних відсвітах чоло. Джордж швидко пошматував кілька сигарет, напхав у люльку тютюну, блакитний дим заклубочився вгору, а сонце саме наполовину сховалося за сірим обрієм і значно втратило у своїй красі. Люлька диміла, камера скрекотіла, а срібне волосся виблискувало — нова форма кольорових листівок, привіт з далекої батьківщини заплаканим очам ірландців у Сполучених Штатах.

— Як супровід ми дамо якусь гарну мелодію на волинці,— промовив Джордж.

З фольклором так, як із наївністю: коли думаєш, що вона ось, то її вже немає. А коли сонце зайшло, старий стояв трохи засмучений. Сіро-блакитні сутінки випили зеленаве сяйво. Ми підійшли до старого, розшматували ще кілька сигарет і натоптали його люльку. Раптом похолоднішало, звідусіль насунулася вологість, і острів, це малесеньке королівство, населенням якого протягом кількох сторіч були предки старого, здався мені великою зеленою, наполовину зануреною у воду губкою, що всотує в себе знизу вологу.

Вогонь у каміні згас, темний перегорілий торф лежав на червоних жаринах, і, коли ми поволі вирушили до невеличкої гавані, старий підійшов до мене й дивно поглянув — його погляд був мені неприємний, бо здавалося, що в ньому причаїлась глибока повага, а я не був її гідний. Щиро, сором'язливо й запально потиснув він мені руку перед тим, як я сів у човен.

— Роммель,— повільно й тихо промовив він, і в його голосі чулась вагомість міфу, й додав: — Генрі!

Раптом усе, чого я не зрозумів досі, все, що було сказано про того Генрі, з'явилося переді мною, як водяний знак на папері, видимий тільки на світлі. Я зрозумів, що під «Генрі» мався на увазі я. Джордж ускочив до човна — він іще зняв у сутінках церкву святого Кьярана. Джордж усміхнувся, побачивши вираз мого обличчя.

Я набрався духу, щоб спростувати цей міф — і по відношенню до Роммеля, і до Генрі, і до історії було б несправедливо залишити все так, як сталося — та човен уже відв'язаний, Робінзон-Мефістофель запустив двигун, а я закричав у бік острова:

— Роммель не був порядний, а Генрі — не герой, їй-богу!