Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

Жінка повертається до каміна, підкидає у вогонь торфу, ворушить жар, замислюється, бере газету. На титульній сторінці розміщено приватні оголошення: народження, повідомлення про смерть, заручини й окрема шпальта під назвою «In Memoriam[79]». Там сповіщалося про роковини, сороковини або просто про день смерті. «На спомин про улюблену Мойру Макдермот, що померла рік тому в Тіпперері. Ісусе милосердний, спаси її душу. І ви, хто поминає її сьогодні, зверніть свою молитву до господа.» Сорок разів підряд молиться жінка з нафарбованими сріблястим лаком нігтями:

— Господи Ісусе милосердний, спаси їхні душі!

Спаси всіх Джойсів і Маккарті, Моллоїв і Гелагерів.

Потім сповіщається про срібні весілля, загублені персні, знайдені гаманці, офіційні повідомлення.

Сім черниць, що від'їжджають до Австралії, шість, що вирушають до Північної Америки, посміхаються газетному фоторепортерові. Двадцять сім щойно висвячених священиків посміхаються фоторепортерові. Те саме роблять п'ятнадцять єпископів, що обговорювали проблеми еміграції. На третій сторінці — бугай, чиє фото продовжує серію фотографій бугаїв-рекордистів; потім ідуть Маленков, Булганін і Сєров — гортаємо далі; вівця-рекордистка, вінок із квітів висить на рогах. Дівчина, яка виборола перше місце у змаганнях зі співів, демонструвала фоторепортерові гарне обличчя й погані зуби. Тридцять випускниць якоїсь школи-інтернату зустрілися через п'ятнадцять років після закінчення — дехто з них поширшав, дехто випинався з групового знімку вгору; навіть на газетній фотографії дуже помітно густий грим — уста, ніби намальовані тушшю, брови наче два тоненькі чіткі мазки пензля. Усі тридцятеро зібралися на службу божу, на чай з печивом і на вечірню молитву.

Далі йдуть щоденні продовження трьох коміксів: «Ріп Кірбі», «Хопалонг Кессіді», «Серце Джульєтти Джойс». Серце з перцем має Джульєтта Джойс!

Мимохідь, вже майже перевівши погляд на рекламу кіно, жінка читає репортаж із Західної Німеччини: «Як користуються свободою віровизнання у Західній Німеччині». «Вперше в німецькій історії,— читає жінка,— у Західній Німеччині з'явилась цілковита свобода віровизнання». «Бідолашна Німеччина»,— думає молода жінка і додає:

— Господи Ісусе милосердний, помилуй їх!

Давно вже прогляну то кінорекламу, погляд уже жадібно зупинився на шпальті під назвою «Wedding Bells[80]» — довга шпальта. Отже, Дермот О'Хара одружився з Шиван О'Шонессі; тут якнайточніше вказується становище й адреси обох пар батьків, сватів, свідків.

Потай сподіваючись, що минула вже година, жінка зітхає і позирає на годинник, але минуло тільки півгодини, і вона знову схиляється над газетою. Оголошуються подорожі — до Риму, Лурда, Лізьйо, до Парижа на вулицю Барки, до могили Катаріни Лябуре; а там за кілька шилінгів можна записатися до Золотої книги молитов. Відчинено новий будинок місії — засновники сяють усмішками перед об'єктивом фотоапарату. В якомусь закутку провінції Мейо з населенням чотириста п'ятдесят чоловік завдяки активності місцевого фестивального комітету відбувся справжній фестиваль — перегони на віслюках, змагання з бігу в мішках, стрибків у довжину та якнайповільнішої їзди на велосипедах. Переможець у змаганні з найповільнішої їзди, посміхаючись від вуха до вуха, підставив своє юнацьке обличчя фотографові, адже він, цей миршавий підмайстер харчової промисловості, зумів найкраще тиснути на гальма.

Надворі знялася буря, ревіння прибою долинає сюди, нагору, і жінка відкладає газету вбік, встає, підходить до вікна й виглядає в бухту — чорні, немов чорнило, скелі, хоча мідяк яскравого повного місяця висить над бухтою; у глиб моря це яскраве, холодне світло не проникає; воно тримається тільки на поверхні, як вода тримається на склі, надає узбережжю м'якого іржавого кольору — немов пліснява лежить на болоті. Внизу в гавані блимає вогник, колихаються чорні човни...

Звісно, не завадить проказати кілька молитов і за Мері Макнамару: «Господи Ісусе милосердний, помилуй її»,— бо піт зросив зараз це бліде, горде обличчя — дивовижне поєднання суворості й доброти — обличчя пастушки, обличчя рибачки; можливо, таке лице було в Жанни д'Арк...

Молода жінка відвертається від холодного місячного проміння, закурює сигарету, утримується від третьої чарки віскі, знову бере газету, проглядає її, проказуючи подумки: «Ісусе милосердний, помилуй її»; гортаючи спортивний розділ, торговий бюлетень, відомості про прибуття та відплиття кораблів, вона думала про Мері Макнамару — у цю хвилину в розкішному казані над торфовим жаром нагріто воду, в тому золотисто-червоному, завбільшки з невеличку дитячу ванночку казані, що його прихопив хтось із предків Мері ще на розбитому кораблі Непереможної Армади: може, іспанські моряки варили в ньому пиво або юшку. Лампадки та свічки горять у цей час перед усіма образами, а ноги Мері, шукаючи опори, впираються в бильця ліжка, ковзають, і тепер можна побачити її ступні — білі, тендітні, міцні, найгарніші ноги, які будь-коли бачила лікарева дружина, а вона бачила чимало ніг — в ортопедичній клініці в Дубліні, в одній з тих крамниць для інвалідів, де заробляла гроші під час канікул,— нещасні, страшні ступні тих, хто вже не може як слід користуватися ними. Жінка бачила гарні ноги на багатьох пляжах — у Дубліні, в Кілінії, в Росбі, у Сендімаунті, в Малахайді, в Бреї, а влітку й тут, коли прибували курортники. Але ніколи ще не бачила вона таких гарних ніг, як у Мері Макнамари. «Треба складати балади,— думає, зітхаючи, молода жінка,— щоб оспівати ступні Мері, її ноги, що видираються на скелі, через каміння, бредуть болотами, проходять милі дорогами,— ноги, що зараз саме впираються в бильця ліжка, щоб виштовхнути з черева дитину. Ноги, яких я не бачила в жодної кіноактриси, безперечно, найгарніші ноги в усьому світі — білі, тендітні, міцні, вправні, майже мов руки, ноги Афіни та Жанни д'Арк».

Молода жінка знову потроху поринає в читання оголошень: продаються будинки; вона налічує сімдесят. Це означає сімдесят переселенців, сімдесят підстав, щоб помолитися милосердному господові. Купують будинки — двоє; о, Kathleen пі Houlihan, що робиш ти зі своїми дітьми! Продаються селянські обійстя — дев'ять; жодного не купують. Юнаки, що почувають покликання до чернечого життя, молоді дівчата, що почувають себе покликаними стати черницями... Англійські лікарні шукають nurses[81]. Вигідні умови, оплачувана відпустка і раз на рік — безкоштовний проїзд додому.

Ще раз зазирнула у дзеркало — обережно підмалювала собі губи, розчесала щіточкою брови, а на нігті вказівного пальця правої руки поновила сріблястий лак, що обдерся під час подорожі по географічній карті. Вона знову виходить до передпокою і вказівний палець із свіжопофарбованим нігтем ще раз подорожує до того місця, де живе жінка, що має найгарніші в світі ноги,— там палець довго відпочиває, і в пам'яті спливає та місцина — шість миль крутого берега, а в сонячні дні погляд лине у безмежну синь, де в далечині зринають острови, немов породжені уявою, острови, навколо яких завжди люто кипить біла піна моря, острови, що не можуть бути справжніми,— зелені, чорні: Fata Morgana, така болюча, бо вона — не привид, обман тут зовсім виключено, бо Ідей Макнамара змушений працювати в Бірмінгемі, щоб його сім'я могла жити тут. Хіба всі ірландці з західного узбережжя не схожі на курортників, адже змушені заробляти гроші на прожиття деінде? Сувора синява далечини, наче вирубані з базальту острови, і тільки зрідка замаячить невеличкий чорний човен і люди в ньому.

Ревіння прибою лякає молоду жінку — іноді восени, взимку, коли шторми тривають тижнями, тижнями реве прибій, іде дощ — її огортає туга за темними мурами міста. Вона ще раз кидає погляд на годинник: майже пів на другу; йде до вікна, дивиться на голий мідяк місяця, що помандрував уже на західний край бухти. Раптом жмутки світла від фар чоловікового автомобіля — безпомічні, як руки, що не мають опори,— вовтузяться у хмарах і опускаються (отже, машина подолала підйом), а потім падають з гори й перебігають по покрівлях будинків, опускаються на дорогу — ще дві милі болота, село — і враз гудки — три, потім ще три — щоб усі в селі знали: Мері Макнамара народила хлопчика, в ніч з двадцять четвертого на двадцять п'яте вересня. Скочить з ліжка поштмейстер, щоб відбити телеграми до Бірмінгема, Рима, Нью-Йорка й Лондона; знову гудки, тричі — для жителів Горішнього села: Мері Макнамара народила хлопчика.

Тепер уже чути гуркіт мотору, ближче, гучніше, гостріше, світло фар відкидає тіні віялових пальм на білі стіни будинку, поринає в зарості олеандрових кущів і зупиняється, а в світлі, що падає з вікна, молода жінка бачить величезний мідний казан, що зберігся, мабуть, від часів Непереможної Армади. Чоловік, сміючись, підставляє його під світло фар.

— Королівська платня,— тихо каже він, а дружина зачиняє вікно, ще раз дивиться у дзеркало й наливає дві повні чарки віскі — за найгарніші в усьому світі ніжки!

11

Мертвий індіанець на Дюк-стріт