Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Тобі не завадило б усе ж таки вдягти пальто,— озвалася Кете.— Надворі холодно й вогко.

— На пальті не можна носити орденів, а я подумав, що сьогодні якраз нагода начепити їх.

Блюртмель, чоловік у протокольних питаннях тямущий, заявив, що взагалі ордени на похорон чіпляти можна, та от чи варто робити це саме на такий похорон, він не певен. Принаймні брати орденські стрічки ні в якому разі, мовляв, не треба. Кете також відраджувала його від стрічок, а проте рішення поїхати при орденах схвалила.

— Я просто дивуюся, Тольме, скільки гарних ідей тобі спало на думку за ці два дні,— сказала Кете.— Добре, що хоч від покійницької до могили Беверло не дуже далеко — метрів тридцять, щонайбільше п'ятдесят. Там поруч лежать мої батько й мати, і дід та баба, і прадід із прабабою... І Беверло там поховано стільки ж, як і Шмітців. Це одна з найстародавніших родин у наших краях. А на самому початку вони обробляли землю.

Коли Блюртмель почав допомагати їм виходити з машини, вгорі над ними закружляв, а тоді майже завис на місці вертоліт. Оздоблені золотом та пурпуром ордени були таки чималенькі, а один іноземний — строкатий, завбільшки майже як блюдечко — впадав у вічі особливо. Усупереч приписам він, Тольм, не скористався застібками, а повідчіплював ордени від стрічок, і Блюртмель поприколював їх англійськими шпильками.

Кете не дала йому нести вінка — жовті троянди, бузок і жодної стрічечки,— але дозволила одному з гробарів почепити його на простенькі, без прикрас, мари. Далі все пішло так швидко, що вона ледве встигала перебирати ногами, і за хвилину гробарі вже поставили труну на заздалегідь приготовані вірьовки й опустили її в яму. Вертоліт висів у них просто над головами. Тольм прошепотів до дружини:

— Прокажи молитву, Кете.

І вона забурмотіла до ями отченаш, потім ще «Аве Марія», кинула невеличкою лопаткою трохи землі на труну, передала лопатку Тольмові й звела очі на надгробок. Більшість імен там були присипані вийнятою з ями землею, тільки у верхньому ряду Кете прочитала: «Ульріх Беверло, селянин. Айкельгоф, 1801—1869».

— Ходімо,— сказала вона.

Але Тольм не поворухнувся. Він подивився в яму, звів очі на небо, потім обернувся і глянув на Блюртмеля, що стиха перемовлявся під каплицею з поліцейським.

— Кете,— озвався Тольм,— я мушу тобі щось сказати.

— Кажи.

— Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати.

— Що саме?

— Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...

Коли вони рушили назад до воріт, вертоліт полетів. Блюртмель уже відійшов від поліцейського, в якому він, Тольм, тепер упізнав отого молодого Люлера — його колись відрекомендував йому Гольцпуке. Але досі він бачив Люлера тільки в цивільному; у формі цей чоловік мав іще молодший вигляд.

— Ти забув дати гробарям гроші,— сказала Кете.

Він вернувся, дістав з кишені гаманця, простяг одному з чоловіків стомаркову купюру й сказав:

— Це вам на двох.

Тепер йому впало в око, що вертоліт приземлився на шкільному подвір'ї. Коли Тольм обернувся, з каплиці виходив молодий хлопчина, отой зух фоторепортер. Певно, він ховався там зі згоди Гольцпуке чи й самого Дольмера. Це був той-таки фоторепортер, який недавно, зразу після виборів, застукав його з сигаретою в роті. І ось сьогодні хлопець застав його, Тольма, у святковому вбранні: в руках — циліндр, на грудях — ордени, а позаду — гробарі й надгробок із прізвищем Беверло. Хлопець не вишкірив зубів, не всміхнувся, а заходився спокійнісінько робити знімки й навіть сфотографував іще раз його з Кете — незадовго до того, як вони мали сісти в машину. Хлопець усе клацав і клацав...