Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Ні, дякую. А ти?

— Ні.— Він забрав у неї меню й поклав його на стіл.

— Кажеш, розлучитися?

— Так. Може, тобі слід якийсь час пожити з нею, щоб зрозуміти, що з нею ти жити не зможеш. Адже ти мрієш про те, щоб бути з нею.

— Так,— мовив він. І згадав про мокрі Сабінині коси, коли вона якось винесла йому вночі поїсти й поцілувала його, а тоді поцілувала ще раз, ще і ще — вже після того, як він поставив їй на підвіконня порожні горнята, бо його мали змінити.— Так. І можеш сміятись, але в мене краятиметься серце, коли я думатиму про тебе... Не тільки тоді, коли думатиму про Бернгарда... А як доведеться піти зі служби...

— Я не сміятимусь — я ж тебе, мабуть, трохи знаю. Я певна тільки, що ти підеш із нею або поїдеш услід за нею.

— Може, ти знаєш також, чи я повернуся?

— Ні, цього я не знаю. Я, звісно, на це сподіваюсь. Так, я сподіваюсь. А ти, певно, боїшся зробити це?

— Так, боюсь. Але зроблю. Мене тільки непокоять наші борги. А що я робитиму, коли доведеться піти зі служби? Коли доведеться піти з поліції?

— Ну, в одному принаймні сумніву немає. І не гнівайся на мене, коли я скажу, що платити аліменти тобі, мабуть, не доведеться. Дивно, але зла в душі я на ту жінку не тримаю. В неї такий приємний голос, вона така щаслива зі своїм дитям... А я піду працювати. Спершу поживу в Монки,— вона весь час на роботі, і Бернгардові там буде добре. А ти... З поліції краще не йди. Я побалакаю з Гольцпуке, з Дольмером, а як треба буде, то і з Штабскі. Зрештою... Вам доводиться стільки вистоювати коло тих плавальних басейнів, на вечірках та у взуттєвих салонах... У цьому винен не тільки ти, якщо ти взагалі винен. Ні. Кінець кінцем, я виходила заміж за поліцейського, і якщо цей поліцейський повернеться до мене, якщо він повернеться, то нехай і лишається поліцейським. Нехай запроторять тебе у відділ «акул», якщо такий існує,— це щоб винищувати отих грошових «акул», які луплять шкуру і з нас. Ох, Губерте, йди вже скоріше!

— Гаразд,— мовив він.— Сьогодні ж таки. Просто поїду туди, заберу її і — геть. Я ж і досі її охоронець. А машину покину в Губрайхені, потім забереш.

Він зупинив машину у воротях, допоміг Гельзі зібрати покупки. Назустріч вийшов Бернгард і простяг записку:

— Тату, подзвони по цьому телефону.

Він повів хлопця з собою до телефону, поклав йому на плече руку й почав набирати номер.

Номер телефону був Люлерів, Герберт його впізнав, хоч із самим Люлером мав справи рідко і мати їх частіше не бажав.

— Ти вже, певна річ, знаєш,— сказав Люлер.

— Здогадуюся,— відповів він.— Курсів не буде.

— Ага. Буде кладовище. І не горнаукенське, а гетцігратське. Ми повинні перекрити всю оту глухомань. Надзвичайно таємний похорон із надзвичайно таємними учасниками, в тім числі й покійником. Як виняток — уніформа. О сьомій тридцять на виїзді з міста в бік Тольмсгофена. Гольцпуке переказує вітання. У Гетціграті операцією керуватиме сам Дольмер — певна річ, таємно. Мабуть, з ратуші або з вертольота. Покійник — досить відома особа та ще й має погану славу. Не тепер, а як був іще живий. Одне слово, до завтра! Курси не скасували зовсім, а тільки відклали.

— Мене не буде... Я буду вже далеко... Я...

— Що? Ти часом не хворий?