Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Ні... Просто я від'їжджаю...

— З Гельгою і хлопцем?

— Ні.

— Сам?

— Ні... Перекажи Гольцпуке, щоб знайшов мені заміну.

Гельга вже винесла валізу та сумку до машини й відкрила багажника.

— Уніформа теж тут,— сказала вона.— Я не хотіла діставати її знов.— Вона всміхнулася.— Може, ще знадобиться тобі — ніколи ж нічого не знаєш наперед... А тепер ти вже хочеш зостатися тут, еге?

— Так. Але я поїду.

— Тільки не прощайся надто врочисто й серйозно з Бернгардом. Я скажу йому, що в тебе особливе завдання,— мовляв, це велика таємниця.

— Поки про це довідаються газети й стане відомо, що воно за особливе завдання. Ні, прошу тебе, не кажи йому так.

Він звів на дружину очі й не впізнав її голосу, в якому бриніла гіркота з нотками цинізму.

— Не забувай,— промовила Гельга,— усе це не так просто, не так легко і для неї.

Він помахав рукою хлопцеві, що саме вийшов з будинку. Ну ж бо, не гайся! Губерт швидко сів у машину, запустив двигун і рушив.

19

Вона побачила в газеті знімок, але не заплакала. Спершу в око впали коробки з туфлями — вони лежали безладною купою, декотрі прострелені, а на одній вона навіть розгледіла надруковане число «38». Якийсь чоловік — вочевидь німець — стояв за купою коробок, над чимось схилившись — певно, над Бевом. Вона ще з самого початку вирішила була якнайретельніше виконувати всі його вказівки, крім однієї, останньої, і спитала себе, чи порядно буде тепер, коли мета вже так близько, капітулювати. Чи не повинна вона віддати Бевові останню шану, востаннє довести свою вірність і, коли він уже в домовині, показати йому — так би мовити, навздогін,— що його план детально здійснено, що вся ота метушня з безпекою однаково їм не допомогла б, не допомогло б ніщо, якби вона з самого початку не вирішила була не виконувати останньої вказівки: поставити бомбу — начинений велосипед — перед їхніми дверима, а вже тоді вдарити відбій.

На східній околиці Енсхеде по пластиковому дашку перед павільйоном лопотів дощ. Вона замовила ще одну порцію крокетів, попросила хліба, взяла гірчицю, потім ще одну пляшку кока-коли. До Горнаукена лишилося десять кілометрів, і в її голові роїлися дивні думки. Якого поліцейського вона має ощасливити, здавшись йому сама або дозволивши арештувати себе,— німецького чи голландського? Їй доводилося читати про випадки, коли удача оберталася для того чи того поліцейського вельми сумно, а декотрим слава так паморочила голову, що у них просто не витримували нерви і в особистому житті кінчалося скандалами, порнографією, розлученням з дружиною. Не певна вона й того, чи зможе пояснити голландцеві, яку небезпеку становить велосипед. Її, очевидно, приймуть за божевільну, а на велосипед не звернуть серйозної уваги, тоді як представники німецької служби безпеки вже, мабуть, одержали попередження про «колеса» і знатимуть, що й до чого.

Досі все йшло за планом: велосипед із небесно-блакитною стрічкою на сідлі справді стояв перед головним поштовим відділенням в Енсхеде, і моторошно навіть було уявити собі, скільки ж у нього таємних помічників і що з усіма ними він зв'язаний. Бев запевняв її, що велосипед начинили не голландці, а німці. «Це на той випадок, якщо тебе схоплять і розв'яжуть тобі язика. Отож не забудь: німці! Щоб вони не надумали там експортувати свій страх». Її паспорт не викликав ані найменшої підозри, і в своїй небесно-блакитній шапочці з навушниками, в окулярах із круглими скельцями та в жовтій штормовці вона, справді мала вигляд, певно, голландської вчительки або студентки. Ця гра захоплювала її так само, як і пильне дотримання його плану, хоч Бев і не подбав про те, щоб тоді вчасно забрали коробки з туфлями. У Горнаукені вона повинна, не гаючись, піти на кладовище й зажадати, щоб її пропустили. Зрештою, в неї паспорт на ім'я Кордули Корчеде, голландської родички, і вона приїхала для того, щоб побувати на бабусиній могилі. І тепер ось має з'ясуватися, чи вони й справді такі жорстокі й заборонять глибоко засмученій онуці відвідати бабусину могилу; і якщо це підтвердиться, тоді вона з чистим сумлінням влаштує скандал і доможеться, щоб її силою вивели з кладовища. Головне, щоб пощастило штовхнути велосипед у кущі між ворітьми та каплицею і там його й залишити. А особливо важливо устигнути познімати на обох ручках запобіжники й повернути ручки всередину: ліву — праворуч, а праву — ліворуч. Він запевнив її, що нічого, анічогісінько не станеться, поки вона не скине запобіжників і не поверне ручки всередину, але навіть після того мине ще цілих сорок п'ять хвилин.

Важливо також — байдуже, пропустять її на кладовище чи ні,— щоб у метушні, яка має зчинитися, ніхто не звернув уваги на велосипед. Вона вже переконалася, що запобіжники на ручках закріплені надійно, а скидати їх вона, звичайно ж, не має наміру. Ніколи! Їй, правда, кортить таки дістатися аж до кладовища, а вже там зажадати, щоб її провели до начальника охорони; кортить також підійти до могили Верени Корчеде, але зробити це, безперечно, не пощастить: дівчина лежить у родинному склепі, де сьогодні ховають і її батька. Вероніка згадала про похорон, на який вони їздили тоді всі-всі, зокрема й Бев, і Рольф, і Катаріна... День видався сонячний, і він, Бев, так добре запам'ятав відтоді кладовище, що навіть зміг їй пояснити, де могила її вигаданої бабусі Генрієтти Корчеде: «У правому кутку, ближче до лісу, в передостанньому ряду. Впевнено дійдеш до могили, а тоді втечеш у ліс».

А ще більшою спокусою була телефонна будка поруч із павільйоном. Вона, Вероніка, мала конче поговорити з Рольфом чи з Катаріною, пояснити їм, що хлопчик, Гольгер Перший,— це бомба; він став їй чужим, ще чужішим, ніж сама вона, певно, була чужа рідному батькові й матері та свекрові й свекрусі. Слово «відчуженість» набуло в Гольгерові і з Гольгером зовсім нового значення. В його особі «вони» (Хто ж? Хто? Може, й сам Бев...) викохали щось таке, що являє собою більшу небезпеку, ніж те, з чого роблять бомби. Гольгера треба... до нього треба братися негайно. Хто і як це має робити — нехай Рольф подумає сам чи порадиться з Катаріною. Слова «бомба у свідомості» сказано. І тепер не потрібен уже ні динаміт, ні детонатор. А хлопець вочевидь має в свідомості бомбу, і її треба — але як? Як? Як? — знешкодити. Так, до малого треба братись. І братися саме руками, а не словами, тільки так, мабуть, його можна вилікувати.

Але на такій відстані, певно, нічого не варто з'ясувати, звідки вона дзвонить, а їй не хочеться, щоб її схопили, вона воліє прийти до поліції сама й довести їм, як легко дістатися сюди на «колесах» і як легко можна проникнути на кладовище. Мабуть, краще взагалі не починати останнього туру цієї гри, відмовитися від останнього удару,— так можна виграти ще кілька годин чи й кілька днів. А ще краще, певно, здатися на німецькому боці відразу, щойно перетнувши кордон. Але ж їй хочеться ще раз поглянути на могилу Верени Корчеде! Аж сльози навертаються, коли згадаєш, як той підлий псевдолівак прибрав її до рук, а тоді покинув, бо довідався, що грошей у неї зовсім небагато. Ох, щораз отой ріденький чайок у Верени Корчеде в Берліні — так, ріденький, хоч батько її був нібито одним із найбільших торговців чаєм. Оті розпатякування про соціалізм... З Вереною не панькалися з самого малечку, однак її батько й мати були скупі, власне, не через скупість, а з принципу; тим-то такий вигляд мав і її батько, якого оце ховають сьогодні по той бік кордону. А Тольм, певно, виголосить чудову промову... Ні, вона таки припинить цю гру перед останнім туром.