Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Цей жахливий візит завершився холодним прощанням, і в очах пані Франке я прочитала все, що вона про нас розповідатиме; до численних проклять, які впали на нас, тепер додасться ще одне: нас проклинатимуть за чорну невдячність та нечемність, а ореол мучеництва, що його носить пані Франке, стане ще осяйнішим.

Пан Франке — чоловік небалакучий, та іноді, коли він знає, що жінки немає вдома, він просуває голову в нашу кімнату і, не кажучи ні слова, кладе на стіл, що біля дверей, плитку шоколаду, а часом я знаходжу загорнуту в папір асигнацію або чую, як він розмовляє з дітьми в коридорі. Він зупиняє їх, мурмоче кілька слів, і діти розповідають мені, що він гладить їх по голові, примовляючи: «Любі мої».

А пані Франке зовсім не така — балакуча, жвава й не схильна до ніжності. Походить вона із старовинного купецького роду нашого міста. Товари, якими цей рід торгував, від покоління до покоління мінялися, ставали дедалі коштовнішими: починали з олії, солі та борошна, з риби та сукна, потім перейшли до вина, тоді — до політики, після цього вдалися до маклерства — купували й продавали земельні ділянки, а тепер мені інколи здається, що вони торгують найкоштовнішим товаром — богом.

Пані Франке лагіднішає дуже рідко, і насамперед тоді, коли починає говорити про гроші. Слово «гроші» вона вимовляє з такою лагідністю, що мені стає страшно; так деякі люди вимовляють слова «життя», «любов», «смерть» чи «бог» — лагідно, з легким трепетом і глибокою ніжністю в голосі. Коли пані Франке говорить про бога та про свої маринади — два скарби, посягнути на які вона не дозволить нікому,— блиск у її очах м'якшає, обличчя молодіє. Мене бере страх, коли, спустившись у підвал, щоб набрати вугілля або картоплі, я чую, як вона перелічує десь поруч свої банки; лагідно мурмочучи цифри, вимовляючи їх співучим голосом, так наче це каданс якоїсь таємної літургії, і її голос нагадує мені тоді голос черниці, що молиться. І часто, покинувши напризволяще своє відро, я біжу нагору й пригортаю до серця дітей з таким відчуттям, що я мушу їх від чогось захистити. І діти дивляться на мене: я бачу очі свого сина, що вже стає дорослим, і темні лагідні очі моєї дочки; діти дивляться на мене з розумінням і нерозумінням і, повагавшись, приєднуються до молитви, яку я починаю проказувати: літанію, що п'янить своєю монотонністю, чи «Отче наш», слова якого ми вимовляємо особливо суворо.

Уже третя година, і мене раптом охоплює страх перед неділею; на подвір'я вривається гамір, і я чую голоси, які сповіщають про те, що почався веселий суботній вечір, і серце в мене завмирає. Я ще раз перелічую гроші, розглядаю вбивчо нудні зображення на них і нарешті зважуюся взятися до роботи. В коридорі сміялися діти, прокинувся маленький. Мені треба пересилити себе й починати прибирання, та коли піднімаю очі від столу, на який я в задумі сперлась ліктями, мій погляд натикається на стіни нашої кімнати, обвішані дешевими репродукціями з картин Ренуара — солодкавими жіночими обличчями. Вони здаються мені чужими, такими чужими, що я просто не можу зрозуміти, як я терпіла їх лише півгодини тому. Я знімаю репродукції, спокійно рву кожну надвоє, а клапті кидаю в сміттєве відро, яке зараз маю виносити. Мій погляд ковзає по стінах нашої кімнати й нічого не щадить, окрім розп'яття над дверима та малюнка не відомого мені художника; досі невиразні контури й скупі барви цього малюнка якось не доходили до мене, а це раптом, не знати чому, зворушили мене.

III

Коли я виходив з вокзалу, почало світати, але вулиці були ще зовсім безлюдні. Вони йшли навскоси, обгинаючи квартал, у якому фасади будинків покриті потворними латками штукатурки. Було холодно, і на привокзальному майдані стояли, змерзнувши, кілька шоферів таксі — четверо чи п'ятеро; руки в них були засунуті глибоко в кишені. Рухаючись розмірено, немов ляльки, що їх смикають за мотузочки, вони на мить повернули до мене бліді обличчя в синіх кашкетах; але тільки на мить, потім обличчя сіпнулися назад, у ту ж позицію, що були досі,— очима до виходу з вокзалу.

Навіть повії не з'являються на вулицях у таку рань, і коли я повільно обернувся, то побачив, як велика стрілка на вокзальному годиннику поволі ковзнула на цифру дев'ять: була за чверть шоста. Я пішов вулицею, що оббігала з правого боку величезний будинок вокзалу, уважно вдивляючись у вітрини: чи відчинилася кав'ярня, або пивниця, або котрась із тих закусочних, які хоч і викликають огиду, та все-таки кращі від привокзальних буфетів, де в цю пору подають теплувату каву та нежирний підігрітий бульйон, що тхне казармою. Піднявши комір пальта й старанно затуливши його ріжками шию, я почав зчищати з штанів і пальта темні бризки грязі.

Учора ввечері я випив більше, ніж звичайно, і близько першої години ночі пішов на вокзал до Макса, який інколи дає мені притулок. Макс працює в камері схову — я познайомився з ним на війні. Посеред залу камери схову стоїть обшита дошками батарея опалення; вона править і за лавку. Тут відпочивають усі ті, хто працює на нижньому поверсі: носії, робітники камери схову та ліфтери. Обшивка не прилягає щільно до батареї, так що можна залізти всередину; там просторо, темно й тепло, і коли я влягаюся біля батареї, то відчуваю спокій, умиротворення, горілка кружляє по моїх жилах; згори мені чути глухий гуркіт поїздів, що прибувають і відходять, стук багажних візків, гудіння ліфтів, і ці звуки, які в темряві здаються невиразними, швидко присипляють мене. А іноді, згадавши Кете й дітей, я плачу в цій норі, хоч і знаю, що сльози п'яниці нічого не важать, а те, що я відчуваю, можна назвати швидше болем, ніж докорами сумління. Я почав пити ще до війни, але про це, здається, вже забули, і на моє моральне падіння дивляться з певною поблажливістю, бо про мене можна сказати: «Він був на війні».

Зупинившись біля дзеркальної вітрини якоїсь кав'ярні, я почистився так ретельно, як тільки міг, і дзеркало безліч разів відкинуло мою тендітну, маленьку постать, наче м'ячик у якомусь уявному кегельбані, де перекидалися торти зі збитими вершками та мигдальні тістечка в шоколаді. Я побачив у дзеркалі малесенького чоловічка, який, судорожно пригладжуючи чуба і смикаючи себе за штани, безпорадно відкочувався назад, оточений тістечками.

Потім я почвалав далі повз цигаркові та квіткові крамниці, повз магазини тканин, з вітрин яких на мене з фальшивим оптимізмом дивилися манекени. Праворуч вигулькнула вулиця, що, як здавалось мені, складалася майже з самих дерев'яних крамничок. На розі висів великий білий транспарант з написом: «Ласкаво просимо, дрогісти[7]!»

Крамнички були вбудовані просто в руїни — вони немов поприсідали навпочіпки біля обгорілих і пообвалюваних фасадів. Але й тут траплялися лише тютюнові ларки, крамниці з тканинами та газетні кіоски, а коли я нарешті дійшов до закусочної, вона була зачинена. Я посмикав за дверну ручку, обернувся й нарешті помітив світло. Перейшовши через вулицю, я подався в той бік і побачив, що світилося в церкві. Високе готичне вікно сяк-так заклали необтесаними каменями, а посередині цього потворного мурування було вставлено невеличке, пофарбоване в жовтий колір віконце, взяте, очевидно, з якоїсь ванної кімнати. Через чотири маленькі шибки пробивалося надвір слабке жовтувате світло. Зупинившись на мить, я подумав: «Хоч це й неймовірно, але в церкві може бути тепло». Я піднявся вищербленими східцями. Двері, оббиті шкірою, вціліли, очевидно, ще з довоєнного часу. В церкві було холодно. Знявши берета, я повільно пробрався поміж лавками наперед і нарешті помітив, що в боковому вівтарі, залатаному штукатуркою, горіли свічки. Я пішов далі, хоча й переконався, що в церкві ще холодніше, ніж надворі: тут тягло. Тягло з усіх кутків. Стіни подекуди були закладені навіть не каменями, а синтетичними плитками, що їх просто поставили одна на одну; клейка маса витекла назовні, плитки розшаровувались і розвалювались. Крізь брудні напливи просочувалась волога, і я, вагаючись, зупинився біля однієї з колон.

У простінку між двома вікнами за кам'яним поставцем, обабіч якого горіли дві свічки, стояв священик у білому облаченні. Здійнявши руки, він молився, і хоч мені було видно лише спину священика, я помітив, що він змерз. На якусь мить мені здалося, що в церкві не було нікого, крім священика з блідими руками, піднесеними над розгорнутим требником, і змерзлою спиною. Але в півтемряві, нижче мерехтливих свічок, я розглядів біляву голову дівчини, яка схилилася в молитві так низько, що її розпущене по спині волосся розділилося на дві рівні частини. Поруч неї стояв навколішки хлопчик, який весь час крутився туди й сюди, і, побачивши його в профіль, незважаючи на сутінь, я розрізнив опухлі повіки, розтулений рот: хлопчик був недоумкуватий. У нього були червонясті запалені повіки, товсті щоки, дивно випнуті губи, і в короткі моменти, коли очі були заплющені, на недоумкуватому дитячому обличчі з'являвся вираз зневаги, який вражав мене і дратував.

Тепер священик повернувся в мій бік — на вигляд це був вайлуватий і блідий селянин; перш ніж скласти докупи піднесені руки, знову розвести їх і щось промурмотіти, він кинув оком на колону, біля якої я стояв. Потім він повернувся і схилився над кам'яним поставцем, раптом знов обернувся в мій бік і з трохи комічною урочистістю благословив дівчину й недоумкуватого хлопчика. Хоч як це дивно, та, бувши тут-таки, в церкві, я не відчув, що благословення дано й мені. Священик знов повернувся до вівтаря, покрив голову, взяв чашу й загасив ту свічку, що стояла праворуч. Він повільно спустився до головного вівтаря, схилив перед ним коліна, а тоді зник у глибокій темряві церкви. Більше я його не бачив і почув тільки, як заскрипіли завіси дверей. На якусь мить я побачив дівчину освітленою: коли вона підвелась, уклякнула й потім піднялася східцями, щоб загасити ліву свічку, я розглядів її ніжний профіль і одухотворене обличчя. Поки вона стояла, облита м'яким жовтим світлом, я побачив, що вона й справді гарна: тонка й висока, з ясним обличчям, яке не видалось мені дурним навіть тоді, коли вона, випнувши губи, почала дути на свічку. А потім і її, і хлопця огорнула темрява, і я побачив їх знову аж тоді, коли вони вступили у смугу сірого світла, що падало з маленького віконця вгорі. І мене знову зворушила постава її голови й порух її шиї, коли вона, проходячи мимо, кинула на мене допитливий, дуже спокійний погляд і вийшла. Вона була гарна, і я пішов за нею. Біля дверей вона ще раз уклякнула, а потім штовхнула двері й потягла за собою недоумкуватого.

Я пішов слідом за нею. Дівчина повернула в протилежний бік, до вокзалу, й пішла безлюдною вулицею, де були тільки крамнички та руїни, і я помітив, що вона кілька разів оглянулась. Струнка, худорлява, мабуть, не старша вісімнадцяти або дев'ятнадцяти років, вона наполегливо й терпляче тягла за собою недоумкуватого.

Побільшало будинків, крамнички траплялися тільки де-не-де, прокладено було кілька трамвайних колій, і я зрозумів, що це та частина міста, де мені доводилось бувати рідко. Десь тут мало бути трамвайне депо: із-за червонястого погано залатаного муру долинав скрегіт трамваїв, ранкову сутінь прорізали спалахи зварювальних апаратів і чулося шипіння кисневих балонів.

Я так довго й пильно вдивлявся в мур, що й не помітив, як дівчина зупинилася. Підійшовши до неї зовсім близько, я побачив, що вона стоїть перед однією з крамничок і перебирає в'язку ключів. Недоумкуватий дивився на одноманітно сірий простір неба. Дівчина знову оглянулась, а я, проходячи повз неї, на мить затримався і побачив, що крамничка, яку вона відчиняла, була закусочна.

Вона вже відімкнула двері, і, заглянувши всередину, я розпізнав у сірій темряві стільці, прилавок, матове срібло кавоварки; на мене війнуло затхлим запахом холодних картопляних оладків, і в сутінках я розглядів за брудним склом прилавка дві тарілки, повні фрикадельок, холодні відбивні котлети та велику зеленувату банку, в якій плавали мариновані огірки.

Коли я зупинився, дівчина подивилася на мене. Вона знімала бляшані віконниці. Я теж подивився їй в обличчя.

— Пробачте,— сказав я,— ви вже відчиняєте?