РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

— Вибач, але я не думаю, що це гарна ідея.

Шпала, на якій щойно стояв хлопчик, відірвалася й повільно закачалася над прірвою, тримаючись лише на одному іржавому гвинті.

Колія весь час вела вгору. Дорога нагадувала прогулянку в кошмарному сні, тож здавалося, що вона набагато довша, ніж насправді. Саме повітря наче згустилося й перетворилося на карамель. Стрільцеві ввижалося, що він радше пливе, ніж іде. А розум весь час проти волі повертався до вбивчих роздумів про жахливу прірву між мостом і річкою внизу. В голові зроджувалися яскраві видива: ось метал розпадається під ногами, тіло хилиться вбік, руки марно намагаються вхопитися за перила, яких немає, підбори чобіт стукаються об зрадливу іржаву сталь… а потім падіння, перевороти в повітрі, тепла волога в паху, коли спорожниться січовий міхур, вітер в обличчя, він піднімає волосся сторч, немов на карикатурі переляканого, відтягує повіки, а темна вода вже приймає його в свої обійми, кидається на нього, і він не встигає навіть закричати…

Метал пронизливо скреготнув під ним, але стрілець, не поспішаючи, переніс вагу на другу ногу й переступив те місце. Цієї вирішальної миті він не думав ні про урвище, ні про те, як далеко вони зайшли, ні про відрізок шляху, що чекає на них попереду. Не думав, що хлопчика доведеться принести в жертву і що угоду з совістю вже майже укладено. Нарешті. Коли це станеться, йому так полегшає!

— Трьох шпал нема, — холоднокровно вимовив хлопчик. — Я стрибаю. Оп-ля!

Стрілець побачив його силует на тлі денного світла — незграбно розпростерті руки, сутула спина, наче хлопчик готувався в разі невдачі принаймні полетіти гідно. Коли він приземлився, вся споруда п’яно похитнулася під вагою його тіла. Метал під ногами заскреготав, виражаючи протест, а далеко внизу щось відпало від конструкції, спочатку почувся тріск, а потім плюскіт.

— Ти перестрибнув? — спитав стрілець.

— Атож, — відповів хлопчик, — але тут усе таке гниле. Як думки у деяких людей. Не думаю, що міст тебе витримає, якщо ти стрибнеш. Мені пощастило, а в тебе не вийде. Повертайся. Кидай мене і йди назад.

Голос Джейка був спокійним, але в ньому вчувалися нотки прихованої істерії, що билися, як його серце, коли він застрибував на дрезину, а Роланд його підхопив.

Стрілець переступив через пролом. Одним великим кроком. Велетенським кроком. Матусю, можна? Так, можна. Хлопчик безпорадно затремтів.

— Повертайся. Я не хочу, щоб ти мене вбив.

— Заради любові Людини Ісуса, йди, — грубо наказав йому стрілець. — Якщо стояти тут і базікати, міст точно розвалиться.

Хлопчик пішов, похитуючись з боку на бік, немов п’яний, виставивши руки перед собою, розчепіривши пальці. Руки тремтіли.

Дорога все вела вгору.

На цьому відрізку міст був поруйнований значно сильніше. Часто траплялися місця, де бракувало по одній, дві, навіть по три шпали. Стрільця дедалі сильніше непокоїла думка, що врешті-решт вони натраплять на довгу порожнечу між рейками і доведеться або повертати назад, або ступати на самі рейки й балансувати над запаморочливою прірвою.

Він намагався не відводити погляду від промінчика природного світла.

Світіння набуло кольору — тепер воно стало блакитним. Наближаючись, світло м’якшало й приглушувало блиск кам’янілостей. Скільки ще до кінця мосту — п’ятдесят ярдів чи всі сто? Сказати напевно він не міг.

Вони йшли, і тепер, переступаючи зі шпали на шпалу, стрілець дивився під ноги. Коли він знову підвів погляд, світіння вгорі виросло до розмірів отвору, і вже було видно, що це не просто світло — це вихід. І вони майже досягли його.

Тридцять ярдів. Не більше. Дев’яносто коротких кроків. Їх можна подолати. Можливо, їм усе ж таки пощастить наздогнати чоловіка в чорному. Ймовірно, в яскравому світлі дня квіти зла, що буяють у його голові, зів’януть і все стане можливим.

У проході хтось стояв, затуляючи собою сонячне світло.