РОЗДІЛ III. ОРАКУЛ І ГОРИ

Здалеку, крізь пролом, що вів у гори, до нього долинав нескінченний гуркіт грому. Стрілець заснув. І побачив сон.

Сюзанна Дельґадо, його кохана, помирала в нього на очах.

Він дивився й не міг нічим зарадити, бо ж руки йому з обох боків тримали по двоє селян, а шию обхоплював товстезний іржавий нашийник із заліза. Насправді все сталося зовсім не так (його навіть не було там), але у сновидінь своя логіка, правда ж?

Вона помирала. Він відчував запах її присмаленого волосся й чув ритуальні крики: то виконували обряд закликання жнив. І бачив колір власного божевілля. Сюзанна, вродлива дівчина біля вікна, дочка конюха. Як тінь її зливалася воєдино з тінню коня, коли вона мчала Крутояром — казкове створіння з древньої легенди, істота дика й вільна! Як вони скакали разом через кукурудзяні поля! Тепер у неї жбурляли обгортками кукурузних кияхів, і обгортки займалися, не долітаючи до її волосся. «Згори й жнива нам принеси!» — скандували люди, ці вороги світла й кохання. Десь гидко хихотіла відьма. Рея — так її звали. А Сюзанна чорніла у полум’ї, її шкіра тріскалася і…

І що вона кричала?

«Хлопчик! — кричала вона. — Роланде, хлопчик!»

Він різко крутонувся, тягнучи за собою своїх поневолювачів. Нашийник врізався йому в шию, і він почув, що з горла йому рвуться назовні хрипкі, придушені крики. У повітрі ширився огидний солодкавий запах смаженого м’яса.

Хлопчик дивився на нього згори, з вікна, розташованого високо над жертовним вогнищем, того самого вікна, біля якого колись сиділа Сюзанна і співала старих пісень: «Гей, Джуд», і «Їдемо ми довгим шляхом», і «Безжурнеє кохання». Сюзанна, яка навчила його бути чоловіком. Хлопчик визирав із вікна, немов гіпсова статуя святого у соборі. З лоба стирчав гострий шпичак.

Стрілець відчув, як десь у найпотаємніших закутках його душі народжується притлумлений, хрипкий крик. Він піднімається вище й вище, і невдовзі стрільця поглине вир безуму.

«Нннннннннн…»

Вогонь багаття обпалив його, і стрілець, невдоволено скрикнувши, прокинувся. У темряві він блискавично сів, досі не в змозі виборсатися зі сну про Меджис, що душив його, неначе той нашийник. Неспокійно перевертаючись уві сні з боку на бік, він зачепив рукою вуглинки багаття, які ще жевріли, і зараз, приклавши її до обличчя, відчував, як сон мало-помалу покидає його. Залишилася тільки нерухома копія Джейка, білого, як гіпсова статуя. Святий, на якого готуються напасти демони.

«Нннннннннн…»

Він витяг обидва револьвери з кобури й, тримаючи їх напоготові, люто вдивлявся у загадкову темряву вербового гаю. Останні відблиски багаття танцювали в зіницях, від чого очі здавалися бійницями, охопленими червоним полум’ям.

«Нннннннннн…»

Джейк.

Стрілець підвівся й кинувся бігти. У яскравому сяйві місяця, що вже зійшов, він бачив, куди ведуть хлопчикові сліди на вкритій росою траві. Пірнувши під гілля перших верб і здіймаючи бризки води, він перейшов струмок і ступив ногою на протилежний берег, але послизнувся на мокрому ґрунті. Навіть зараз його тіло насолоджувалося цією вологою, смакувало її. Вербове віття шмагало його по обличчю. Тут дерева росли густіше, і з-за них не було видно місяця. Могутні стовбури виростали на його шляху, як похилі тіні. Трава вже доходила стрільцеві до колін і пестила йому ноги, наче благаючи стишити крок, бо ж така прохолода стоїть навкруги, що нею гріх не насолодитися. «Зазнай втіхи від життя», — шепотіла вона. Напівзогниле сухе гілля тягнулося йому до гомілок і cojones[7]. Призупинившись, він підняв голову і принюхався. І тут стався у пригоді примарний вітерець. Обидва вони — і Джейк, і стрілець — пахли не надто добре. Стрільцеві ніздрі роздулися, як у мавпи. У повітрі стояв свіжий і не такий різкий запах Джейкового поту — ледь відчутний, єлейний, — і його годі було з чимось сплутати. З тріском наступаючи на сушняк трави, хмиз ожини і ломаччя гілок, Роланд стрілою промчав тунелем, який утворювали крони верб і сумахові дерева. Лишайник чіплявся за його плечі, наче безвільні руки покійника, іноді прилипав шелесткими вусиками.

Продравшись крізь останню вербову перепону, він потрапив на галявину. З цієї місцини відкривався гарний краєвид. Гірський кряж вирізьблювався на тлі зірчастого неба своїм найвищим гребнем, що, ніби білий череп, виблискував на неймовірній висоті.

На галявині було кружало з поставленого сторч чорного кругляка, яке у місячному сяйві нагадувало якусь ефемерну пастку для тварин. У центрі кружала була плита — давній кам’яний вівтар, що підносився з землі на широкій базальтовій стопі.

Перед ним стояв хлопчик. Його тіло проймав дрож, змушуючи малого розхитуватися вперед і назад. Руки по боках тряслися, наче крізь них пропустили електричний розряд. Стрілець рішуче вигукнув його ім’я, і Джейк відповів йому нерозбірливим звуком, що мусив означати заперечення. Обличчя — схоже на розпливчасту пляму, майже затулене лівим плечем хлопчика, — виражало водночас переляк і надмірне збудження. І ще дещо.

Стрілець ступив у коло, і Джейк, закричавши, відсахнувся і підняв угору обидві руки. Тепер стрільцеві було добре видно його обличчя: страх і жахіття на ньому змагалися з неймовірною насолодою.