РОЗДІЛ І. Стрілець

— Музичний фрукт, — пробурмотів він.

— Тобі ніколи не хотілося скуштувати його? — спитав стрілець.

Поселянин розреготався.

— У балакучих тварюк, мабуть, жорстке м’ясо. Птахи, пухнастики-шалапути, людські боби. Певне, їх важко жувати.

Після вечері стрілець запропонував Браунові свого тютюну. Той із задоволенням узяв.

«Зараз, — подумав стрілець, — почнуться розпитування».

Але Браун не ставив питань. Він курив тютюн, що багато років тому був вирощений у Ґарлені, і дивився на жаринки вогнища, що догоряли. У хижці вже стало помітно холодніше.

— І не введи нас у випробування, — зненацька пророчим тоном сказав Золтан.

Стрілець підскочив, наче в нього вистрілили. Раптом його охопила впевненість у тому, що все це ілюзія, навіяна йому чаклунством чоловіка в чорному, котрий якимось абсурдним способом, що спантеличував, користуючись символами, намагався йому щось повідомити.

— Ти знаєш, де Талл? — раптом спитав він.

Браун кивнув.

— Я проходив через нього, коли пробирався сюди. Одного разу ходив туди, аби продати кукурудзу й пропустити чарчину віскі. Того року був дощ. Падав, може, хвилин п’ятнадцять. Земля наче відкрилася й поглинула його. А за годину була така сама біла й суха, як завше. Але кукурудза. Господи! Росла на очах. Це було не так уже й погано. Але її можна було почути, наче від дощу в неї з’явився рот. Не надто щасливі були звуки. Вона ніби зітхала й стогнала, витикаючись із-під землі. — Він зробив паузу. — У мене була зайва, тому я взяв і продав її. Татусь Док сказав, що сам може продати, але він би мене точно надурив. Тому я пішов сам.

— Тобі не сподобалося те місто?

— Ні.

— Мене там ледь не вбили, — зізнався стрілець.

— Та невже?

— Б’юся об заклад на свій годинник. А ще я вбив людину, котрої торкнулася рука Бога, — продовжив стрілець. — Тільки то був не Бог. То був чоловік, що тримає у рукаві кролика. Чоловік у чорному.

— Він влаштував тобі засідку.

— Твоя правда.

Вони дивилися один на одного в сутінках. Мить балансувала на обертонах завершеності.