РОЗДІЛ І. Стрілець

— Та-а-ак. — Задоволено.

— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?

— Хвала Господові…

Стрілець непомітно вислизнув за двері й попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.

Майже.

Знову в ліжку.

— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки в неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.

— Давно вона тут?

— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.

— Звідки вона з’явилася? З якого боку прийшла?

— Не знаю. — Бреше.

— Еллі!

— Я не знаю!

— Еллі!

— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.

— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка й досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?

Її голос знизився майже до шепоту.

— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?

— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.

Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.