Розділ «Том четвертий»

— І Миколеньку привезла? — сказав він так само рівно й повільно і з очевидним зусиллям згадування.

— Як твоє здоров’я тепер? — говорила княжна Марія, сама дивуючись з того, що вона говорила.

— Це, друже мій, лікаря треба питати, — сказав він і, зробивши це очевидне зусилля, щоб бути привітним, він сказав самим ротом (видно було, що він зовсім не думав того, що говорив):

— Merci, chère amie, d’etre venue[372].

Княжна Марія потиснула його руку. Він ледве помітно скривився від потиску її руки. Він мовчав, і вона не знала, що говорити. Вона зрозуміла те, що сталося з ним за два дні. У словах, у тоні його, особливо у погляді цьому — холодному, майже ворожому погляді — почувалася страшна для живої людини відчуженість від усього земного. Він, видно, ледве розумів усе живе; але разом з тим почувалося, що він не розумів живого не тому, що він був позбавлений сили розуміння, а тому, що він розумів щось інше, таке, чого не розуміли й не могли розуміти живі і що заполонювало його всього.

— Егеж... ось як чудно доля звела нас! — сказав він, уриваючи мовчання й показуючи на Наташу. — Вона все доглядає мене.

Княжна Марія слухала й не розуміла того, що він говорив. Він, чуйний, ніжний князь Андрій, як міг він говорити це при тій, яку він любив і яка його любила! Якби він думав жити, то не таким холодно-образливим тоном він сказав би це. Якби він не знай, що помре, то як же йому не жаль було б її, як він міг при ній говорити це! Одно лише пояснення могло бути цьому, це те, що йому було однаково, і однаково тому, що щось інше, важливіше було відкрито йому.

Розмова була холодна, безладна і уривалася щохвилини.

— Марі проїхала через Рязань, — сказала Наташа. Князь Андрій не помітив, що вона називала його сестру Марі. А Наташа, при ньому назвавши її так, вперше сама це помітила.

— Ну що ж? — сказав він.

— Їй розповідали, що Москва вся згоріла, зовсім, що нібито...

Наташа зупинилася: не можна було говорити. Він, очевидно, робив зусилля, щоб слухати, і все ж не міг.

— Так, згоріла, кажуть, — сказав він. — Це дуже шкода, — і він став дивитися вперед, пальцями неуважно розправляючи вуса.

— А ти зустрілася, Марі, з графом Миколою? — сказав раптом князь Андрій, очевидно бажаючи зробити їм приємність. — Він писав сюди, що ти йому дуже полюбилася, — говорив він далі просто, спокійно, явно неспроможний розуміти всього того складного значення, яке мали його слова для живих людей. — Якби ти його полюбила теж, то було б дуже гарно... щоб ви одружилися, — додав він трохи швидше, ніби зрадівши словами, яких він довго шукав і знайшов нарешті. Княжна Марія чула його слова, але вони не мали для неї ніякого іншого значення, крім того, що доводили, який страшенно далекий він тепер від усього живого.

— Що про мене говорити! — сказала вона спокійно і глянула на Наташу. Наташа, почуваючи на собі її погляд, не дивилась на неї. Знову всі мовчали.

— André, ти хоч.. — раптом сказала княжна Марія, і голос її затремтів, — ти хочеш бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.

Князь Андрій ледве помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія, так добре знаючи його обличчя, з жахом зрозуміла, що це була усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої, лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для приведення його до пам’яті.

— Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?

Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з ним.

Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і, не можучи більш стриматися, заплакала.